Басіч Анастасія, вчитель, Енергодарська гімназія №3 Енергодарської міської ради Василівського району Запорізької області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мам, ти мене вибач, що я став дорослим

І вже минула сорок третя осінь

Як я побачив перший раз свій дім.

Андрій Кузьменко

За 1000 днів війни я стала дорослою. Адже ми дорослішаємо тоді, коли з життя йдуть люди, що пам’ятають наше дитинство.

У мене, окрім батьків, таких майже не лишилося.

Дядя Толя (саме так я його називала, оце грубе “дядько” зовсім йому не пасувало) - мамин двоюрідний брат. Скільки пам’ятаю себе, він завжди був поруч. Непомітний, як тінь, але потрібний, як повітря. Він першим морозного січневого ранку взяв у медсестри мене, загорнуту в рожеву ковдрочку.

Була ожеледиця, сніг, тому тато боявся. Дядя Толя не боявся нічого. Так для мене і залишився на все життя сміливим і відважним. Моїм героєм.

Усе дитинство він катав мене у своїй автівці, бо власної ми ще не мали. Дорогою розповідав цікаві історії про диких кабанів, що мешкають у нашому лісі. Якщо стати під дубом і зачекати, вони обов’язково прийдуть, щоб попоїсти жолудів.

І досі не знаю, чи дійсно були в нашому штучному лісочку такі страшні звірі, але тоді вірила кожному слову. Герої не кажуть неправду.

Коли ми ховали рідних людей - дідуся і бабусю - дядя Толя був поруч. Пригортав мене до фуфайки цупкою рукою і мовчав. Тоді вперше побачила на його очах сльози.

Але він швиденько кліпнув повіками - і вони зникли. Герої не плачуть.

У березні 2022 року, одразу після початку війни, у дяді Толі стався інфаркт. На щастя, тоді в нашому вже окупованому місті ще залишалися українські лікарі. Вони його відвоювали у смерті.

Ми мріяли, що разом покинемо охоплений розпачем Енергодар і виїдемо в Україну, до своїх. Але лікарі заборонили йому це принаймні на рік.

Виїжджали ми з мамою удвох. Проводжали нас тато і дядя Толя. Він весело обіцяв одужати і разом з татом наздогнати нас десь під Василівкою. Клявся, що проживе ще десять - п’ятнадцять років і обов’язково дочекається Перемоги, бо не можна робити рашистам подарунки.

Ми посміхалися крізь сльози… Герої не здаються.

Але за дев’ять місяців - другий інфаркт. В Енергодарі не було вже ніяких лікарів, тому його повезли до Мелітополя. Ми сподівалися, що там ще є українці, які допоможуть, врятують. Намарно… Дядю Толю в лікарні протримали тиждень. Лікували інфаркт пігулками, бо інші ліки, як і медтехніку, розікрали вороги. За сім днів його відправили додому.

Помирати… Він нам, звичайно, про це не сказав. Заспокоював, що почувається краще, тому і відпустили. Герої не скаржаться.

А вдома на нього чекали дев’ятий поверх і ліфт, що не працює. Нові “господарі” міста вважають, що під’їзду, де залишилося всього п’ять мешканців, та й ті пенсійного віку, ліфт не потрібен. Це ж електроенергія, а її треба економити. Ціною чужого життя.

Дядя Толя дійшов до п’ятого. А далі - тиша і темрява. На диво, швидка приїхала за сім хвилин. Без ліків і шприців. Щоб засвідчити факт смерті.

Так, з традиційного погляду він не є жертвою рашистів, до списків його не внесуть. Але його вбили, цинічно вбили, бо не дали шансу на одужання. Дядю Толю не поховають на Марсовому полі, над ним не схилиться в німій скорботі український стяг, через поважний вік і хвороби він був не в змозі боронити Батьківщину.

Але це воїн, що не взяв жодного гуманітарного набору з рук ворога, і чути не хотів про російський паспорт, спілкувався українською будь-де.

Прийде весна, і вишні зацвітуть, і буде довгоочікувана Перемога. Навколо вируватиме звичайне життя. Але на моєму шляху є рідна могила. Отже, той, кого не повернеш. Хоча … герої не вмирають!