Чорна Олександра, учениця 10 класу Азовської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Устиченко Ірина Василівна

Війна. Моя історія

Для багатьох із нас війна стала не новиною по телевізору, а найважчою частиною життя. Я не хочу і не можу називати власну історію складнішою за інші, але вона все ще продовжується, а наслідки залишаться зі мною назавжди. Тихе курортне містечко Кирилівка. Наймиліше місце на землі, яке гріло серце своїм морським комфортом, працьовитим населенням і бажанням розвиватися.

Життя йшло розмірено, було відчуття стабільності, яке трошки набридало.Як же зараз цього не вистачає!

Війна почалась несподівано і, здавалась, нереальною до останнього, навіть зараз бувають моменти, коли не до кінця усвідомлюєш здатність людей вбивати та знищувати, їх бажання стерти існування української нації. Про її початок мене повідомила мама. Коли я прокинулась, здавалось у звичайний день, то була зовсім не готова до такої новини.

Жодного слова не вдалось вимовити, лише мовчки стояти й дивитись на найближчу людину.

Двадцять четвертого лютого, першого дня повномасштабної війни, ніби не існувало. Тоді в голову навіть не приходили думки що з нами й нашою країною може бути в майбутньому. Кілька діб усвідомлення і перших тривожних розмов зі знайомими, війна ще не стала для нас чимось серйозним, було важко прийняти хоч якесь рішення.

Ми сиділи вдома і просто чекали, як і наступні півтора року.

 В кінці березня 2022 року всі мешканці побачили страшне фото, на ньому російська техніка стояла в самому центрі біля головної будівлі. Вони забрали український і кирилівський прапори, тоді стало страшно не те що виходити на вулицю, а й просто дихати. Наша сім’я прийняла рішення чекати до останнього, жити в окупації. Півтора року спустошеності та життя в небезпеці.

Не мати змоги вийти за двір, бачити понад рік тільки свою сім’ю, сидіти місяцями без інтернету або світла, прокидатись та засинати під звуки літаків, гелікоптерів і ракет, що пролітають над твоїм дахом, ховатись годинами під час обшуку - все це неймовірно важко переживати.

В думках було: “Моє дитинство  зруйноване”. Тільки в кінці цього літа ми наважились закінчити весь цей жах хоча б частково - виїхати. П’ять днів дороги, один з них на узбіччі кордону під зливою.

Йдучи на останній пункт пропуску, я вже майже не могла дихати, тривога і важкі речі здавлювали все тіло.

Можливо все, що мене тримало - це друзі, які вже три місяці чекають, поки я напишу, і переноска з моїм собакою Сані в руках. Знаходити причини терпіти і чекати треба було у всьому. Зараз я відчуваю себе вільною, але мій тато та бабуся з дідусем все ще там, через це тривожність не залишає мене ніколи. Життя нашої сім’ї змінилось назавжди. Погляди на життя тепер як з фільмів про виживання, що раніше ми могли тільки захоплено дивитись, головними цінностями для нас стали цілісність сім’ї та можливість заснути в тиші.

Ми будемо пам’ятати до кінця зневажливі погляди і фрази, бо не збирались ставати громадянами їх імперії, але так само запам’ятаємо маленькі щасливих моменти, радощі від найдрібніших речей.

Я більше не можу думати про своє майбутнє, немає сил мріяти, поки не повернусь у вільну Кирилівку і не побачу всіх рідних та друзів цілими, поки у всіх куточках України не замайорить наш прапор і люди зможуть повернутись до цивільного життя. Незважаючи  на все я буду боротись до останнього, будувати своє життя в Україні, розвиватись і підтримувати оточуючих, працювати заради кращого прийдешнього найсильнішої нації.