Удодік Ангеліна, 11 клас, Новопетрівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Козілецька Олена Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року — день, який змінив свідомість українців. Саме тоді наше життя і наші цінності змінилися назавжди. Складно повірити, що коли відбулося повномасштабне вторгнення, мені було п'ятнадцять, а зараз вже майже вісімнадцять — і бої за Україну тривають...

Три роки, майже тисяча днів, моєї юності, які мали бути найкращими роками життя, минули в страху, хвилюванні, щоденних новинах про окуповані території, про влучання ракет, про знищені міста, а найболючіше — про людські втрати.

Щоденні людські втрати. У цій війні вмирають мої земляки, але живу я. Щоб бути свідком і розказати свою історію світові. Ось якою вона була від 24 лютого 2022-го року.

Ніч з двадцять третього на двадцять четверте лютого пам’ятаю в дрібницях.

Не знаю чому, але мені запам’яталось все: що я думала, що я робила перед тим, як заснути, як прокинулася вже в новій реальності.

Була п’ята ранку, коли мама розбудила мене. Вона не сказала, що почалась війна, лише сказала, що знайомий військовий порадив їхати з України. І вже потім ми почули гучні вибухи. Зібравшись поспіхом, я, мама, сестра і мій племінник поїхали. Ми не знали, куди їдемо; ми не знали, де будемо ночувати; ми не знали, чи доживемо до завтра. Їхали повільно, машин було так багато, що, здавалося, всі українці зібралися тут і зараз. Час ніби зупинився. Хвилина здавалася роком. Я пам’ятаю, що мені було сумно, я плакала. Вдома залишилися тато і собака. Коли ми прощалися, обіцяли повернутися через місяць. А повернулися через два роки.

Майже чотири дні ми стояли на румунському кордоні. З їжі був лише сухий пайок. Спати місця не було.

Але ми не відчували ні голоду, ні спраги. Ми були в безпеці, а дехто — в окупації, під бомбами. Деякий час я була на зв’язку з татом, він писав, як з усіх сторін чути постріли, як окупанти пробралися й захопили Демидів, Катюжанку. Коли розрядився телефон, я думала про найгірше. А про що ще може думати дитина, тікаючи від війни!

З України мій шлях проліг у Румунію до міста Сучава.

Мені хотілося сховатися від світу і втекти від самої себе.

Відлік днів став іншим: п'ятий день війни, шістнадцятий, сороковий… Зрештою почала розуміти: якщо вижила, для чогось це було потрібно. В одному з центрів для українців працювала викладачем з англійської і тренером з розтяжки. Це дало мені великий досвід. 

Я досі практикую репетиторство з англійської, а зароблені кошти доначу військовим. Таким чином я дякую їм за життя.

У Румунії знайшла найкращу подругу, з якою ми продовжуємо спілкуватись, незважаючи на те що живемо тепер в різних країнах. Не досконало, але змогла вивчити румунську.

Розповідала в новій школі про старовинний княжий Київ, про чарівний Південь, який населяли ще скіфи, про красу Півночі, про сталеву міць “Азовсталі”, звідки взяли в полон легендарних азовців. 

Хтось виявляв жалість, хтось — підтримку, були такі, що висміювали та вихваляли російського президента. Я не могла їх переконати, проте ствердно говорила: “Перемога за Україною!”

Я повернулась в Україну нещодавно. І дуже радію. Врешті, я буду поряд зі своїми земляками, з однокласниками, з рідними. Разом будемо очікувати відбою повітряної тривоги, разом будемо підтримувати військових та чекати повернення полонених. Я безмежно пишаюсь тим, що я українка. 

Наша нація — неймовірно сильна, талановита, волелюбна, ми ніколи не скоримося і не здамося. 

Я вірю в нашу перемогу. Бо правда за нами, а правда завжди перемагає.