Лавріненко Дарина, 2 курс, Прилуцький технічний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Мелащенко Світлана Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Що таке війна? Для когось це історія, розповіді від бабусь та дідусів, фрагменти фільмів… А для мене –  це сьогодення. На жаль, наша країна та народ проживають цей нелегкий час. Спокійне життя зруйнувалося на світанку 24 лютого звуками вибухів та сирен. Того ранку люди були розгублені та налякані. Адже ніхто не розумів, що буде далі.

Мій ранок розпочався зі слів рідних про початок війни. В ці секунди промайнув страх та невідомість у завтрашньому дні. Одним із найперших рішень моєї родини, було залишатися вдома. Все, що ми могли зробити у той час – це спостерігати за ЗМІ. Ну і звісно, вийти на зв'язок з рідними та переконатися чи з ними все добре. З новин було зрозуміло, що до нашої місцевості рухаються колони ворожих танків.

Перш за все чоловіки нашої громади організували тероборону. Завдяки їм були виявлені колишні російські військові, які втекли під час обстрілу їхньої техніки та блукали полями між селами. 

Згодом на нашій території ворога не лишилося. Але війна для нас не закінчилася. Вона внесла свої корективи в моє життя: спілкування з друзями та рідними перейшло в телефонний режим, навчання взагалі на деякий час припинилося, але згодом відновилося в онлайн режимі. Також, з початком війни у мене, як і у кожного українця прокинувся патріотизм, він звичайно був і до цього, але проявлявся не так активно. В ті дні і

до теперішнього часу ми з односельчанами збираємо гуманітарну допомогу для військових, приносимо продукти харчування та теплий одяг, донатимо на ЗСУ.

У навчальному закладі ми із одногрупниками плетемо маскувальні сітки та влаштовуємо благодійні заходи.

Особисто для мене, війна – це переживання. Я постійно відчуваю страх. Це не тільки страх за власне життя, а й за життя рідних і близьких. Це страх під час тривог, коли годинами сидимо у сховищі коледжу, страх коли бачу смерть на похоронах бійців, страх коли чую різки звуки шахедів, літаків, ракет…

На жаль війна триває, вона навчила мене відчувати справжні цінності життя: підтримувати, допомагати, співчувати, щодня дякувати незламним і сміливим воїнам за те, що можу жити та навчатися. Я нетерпінням чекаю на Перемогу, і думаю – вона поруч! Все буде Україна!