Битка Валерія Володимирівна, викладач Одеського педагогічного фахового коледжу

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Чи думала я колись що настане війна?! Думала, знала, а може відчувала. Зараз це здається незбагненним, але

маючи родичів в росії і чуючи їх висловлювання в бік України — всередині малої дитини виникали питання, а чому вони так зверхньо ставляться до моєї країни?!

Ні, в повітрі і до 2014 року відчувався накал пристрастей і пересторог щодо росії, можливо ми цього не бачили, та напевне, не хотіли бачити. Комфортно жити в “теплій ванні” і не помічати негативу, але не помічати — не означає, що цього немає.

В 2014 році мені було 13 років і для мене тоді відкрилася зовсім інша реальність. Я усвідомила себе, свою позицію і насправді ідентифікувала себе в цьому суспільстві. Моїй сім’ї було важко в цей період, певно, як і всім іншим українським сім’ям, які опинилися в цьому хаосі подій. Мій брат був строковиком в цей період і окрім фінансових проблем ми неймовірно сильно переживали за його життя, адже строковиків на початку війни відправляли обороняти Схід. Але минулося, він залишився служити на місці і відновлював ту розруху в армії, яку наробило керівництво України до 2014 року.

В школі було неймовірно важко, хоча ми з друзями стали на шлях українського патріотизму — вчителі нас не підтримували, а деякі навіть дозволяли собі висловлення проти української армії.

Коли ти дитина, тобі здається що старші праві і певно так сталося і у нас: ми поступово відсунули українськість, особливо в школі, старалися не піднімати питання націоналізму, бо розуміли, що нас не сприйматимуть.

Сьогодні. Сьогодні я вже доросла і дивлячись на своє минуле,

розумію що робила не достатньо, що треба було відстоювати себе та свою позицію і можливо це мотивувало б інших робити так само, готуватися до великої війни та бути політично активними.

Врешті, 24 лютого 2022 року я прокинулася від вибухів і усвідомила стан справ. Мій чоловік хотів відправити мені за кордон — я відмовилася. І більше ніколи до цього ми не поверталися. Можливо, я фаталістка, але якщо померти, то тільки тут, поряд із коханим та на рідній землі. Ми були згуртовані і це так тішило, надавало такої сили.

А зараз інакше. Зараз всі мої чоловіки в лавах Збройних сил України. Це неймовірно важко — бути сестрою та дружиною військових, кожного дня відганяти від себе негативні думки, знаходити сили йти далі і підтримувати їх. Особливо сьогодні, коли ти розумієш, що

для одних людей ціль — ховатися від призову, а для інших — воювати без зупинки, без можливості побачити сім’ю і відпочити. Так химерно чути від людей “Скорішої перемоги”, розуміючи, що в цю перемогу вони зовсім не вкладаються.

І знову хочеться наголосити на справедливості, але чи існує вона взагалі?!

От таким вийшло моє есе, в якому перш за все я хотіла розказати свою історію. Я знаю, що таких історій багато, але всі ми егоїсти і хочемо, щоб почули саме нас. Напевно це стало моєю основною ціллю. Хочеться вірити в краще, але все що нам залишається — це всі сили віддавати на допомогу та підтримку нашого українського війська. Тільки вони здатні змінити наш світ.