Гапоненко Дарія, 11 клас, Жадівський ЗЗСО 1- 3 ступенів імені Т. Г. Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання — Пономаренко Ніна Миколаївна 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

21 століття… Світ у полоні інновацій… Усе було добре до 2022 року. До того самого фатального ранку. Ранку, коли вся країна прокинулася не від мелодійних звуків будильника, а від страшних вибухів та дзвінків зі словами: «Прокидайся, війна». Хто б міг подумати, що у 21 столітті нас спіткає таке горе.

Країна, яка колись була, як ми вважали, нашим другом, виявилася підступним ворогом.

Багато моїх односельчан мають родичів там, адже село наше на кордоні з країною-агресором. Росія за одну ніч стала ворогом та вбивцею мільйонів мирних людей.

А ми, українці, завжди були миролюбною та вільною нацією.

Мир… Здавалося б, таке маленьке слово, а несе в собі такий великий сенс та цінність для нашого суспільства, адже, якщо є мир, то й жити стає набагато легше.

З давніх-давен ніхто не може дати відповіді на запитання:«Чому існують війни? Чому люди не можуть жити в мирі та злагоді?» . І, на превеликий жаль, реалії сьогодення доводять, що і в 21 столітті людство не захищене від убивць. Якщо провести паралель із сьогоденням, то зараз мир, як ніколи актуальний.

Особисто для мене мир – це коли навколо немає тисяч невинних смертей, коли нікого не калічать та не скоюють ні над ким насильства. Це те життя, яке залишилося в минулому, до 24 лютого 2022 року. Я не хочу чути щоденних вибухів на моєму прикордонні, гулу численних дронів-убивць, не хочу бачити заплакані очі моїх ровесників, матерів із дітьми, котрі евакуювалися до нашого села, бо тут відносно спокійно. Поки що. А там у них уже нема дому.

Мир – це свобода, право вибору, можливість бути собою, не бути такою, як інші, а вирізнятися. Це шанс креативно проявляти себе, бути лідеркою для своїх ровесників, ставити цілі та добиватися їх. Але, я вважаю, що толерантність – це теж про мир, про здатність перейматися чужим болем, горем, які зараз оточують нас усіх.

Усьому людству зараз, як ніколи потрібна терпимість. До всіх і кожного, щоб не образити ближнього ні словом, ні ділом.

Терпимість до воїнів, тих, у кого скалічені душі, хто пройшли через усі муки пекла, і їм важко вживатися в суспільстві. Терпимість до матерів, котрі втратили на цій проклятій війні найдорожче – дітей, і з цим болем їм доведеться жити до останніх днів свого життя. Терпимість до кожного, кого зачепила ця війна. Це і мій шлях.

Скоро уже, на превеликий жаль, три роки, як моя рідна Україна стікає кров’ю у страшенних муках. Попереду страшна цифра – 1000 днів війни. Дай, Боже, щоб вона була останньою, ця смертоносна трагедія. Мій шлях — це дорога мільйонів моїх співвітчизників, усіх, хто знемагає від невимовного болю, але незворотньо вірить у найсвятіше – нашу спільну Перемогу, одну на всіх. І вона неодмінно буде, бо моя країна довела, що має право на існування, на вільне життя у європейській сім’ї незалежних народів.

Усе буде Україна! І я разом з нею! Бо це мій шлях!