Кіструй Михайло, 10 клас, Павлиський ліцей імені В. О. Сухомлинського

Вчитель, що надихнув на написання — Скорик Марина Станіславівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я не пам'ятаю, як все почалося, бо війна прийшла в моє життя раптово. В один день світ змінився: замість шкільного дзвінка я почув вибухи, замість сміху друзів — плач і голоси дорослих, які казали: «Потерпи, скоро все скінчиться».

Мій шлях почався вранці, коли в наше місто ввійшли російські війська. Перший день окупації був найстрашнішим. Ми не розуміємо, що відбувається, куди нам йти і чи буде завтра. Звуки танків і автоматів стали звичними. Вулиці нашого міста спорожніли, а замість мирних людей там ходили солдати зі зброєю.

Ми жили у підвалі нашого будинку, бо так було безпечніше. Мій тато казав, що там нас не знайдуть. Але кожен раз, коли було чути вибухи, я уявляв, як будинок може впасти.

У підвалі було темно й холодно, і мені не вистачало світла. Інколи ми вибиралися на вулицю за продуктами, які ще залишилися в магазині, але з кожним днем ​​їх ставало все менше.

Я дуже сумував за своїми друзями. Ми більше не ходили до школи, не грали у футбол на майданчику. Мій найкращий друг Максим зник ще в перші дні окупації, його родину вивезли, і я не знав, де він. Одного разу, коли я пішов шукати Максима,

побачив будинки без дахів, магазини без вікон і обпалені машини на дорогах. Це вже не було те місто, яке я знав і любив.

Найважчим було не знати, коли це все закінчиться. Мої батьки говорили, що ЗСУ вже близько, що нас скоро звільнять. Але дні ставали тижнями, а тижні — місяцями. Окупанти змушували нас жити за своїми правилами: забороняли українську мову, вимагали, щоб ми вчили їхню історію і ходили до своїх шкіл.

Одного дня до нас у підвал прийшли військові. Спочатку ми злякалися, але це були українські солдати. Вони сказали, що наше місто звільнено.

Я ніколи не забуду той момент, коли ми вибігли на вулицю і побачили синьо-жовті прапори. Люди обіймали одне одного, плакали від радості.

Але місто було зруйноване. Багато будинків не залишилося, деякі мої друзі не повернулися.

Зараз ми намагаємося відбудувати своє життя. Я знову ходжу до школи. Моє місто поволі повертається до життя, але війна ще не закінчилася. Ми все це знаємо, бо інколи чуємо далекі вибухи. Я багато думаю про те, що буде далі, і часто питаю у мами, чи зможемо ми повернутися до мирного існування?

За ці 1000 днів я зрозумів, що війна змінює не лише міста, а й людей. Ми стали іншими. Я вже не мрію просто грати у футбол або ходити до кіно. Я мрію про мир. Хочу, щоб більше не було сирен і вибухів, щоб мої друзі були живі. Я мрію про те, щоб війна стала лише частиною історії, а не моїм щоденним життям.

Тисяча днів війни — це мій шлях від дитинства до того, хто я є зараз. Я вже не той, хто був колись. Війна забрала у мене багато, але я не втратив надії. Я вірю, що ми переможемо. І коли це станеться, я хочу жити в країні, де ніколи більше не буде війни.