Рябінін Владислав, 17 років, учень КЗ ЛПВФП « Патріот» ХОР, м. Чугуїв, Харківська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Сусліна Олена Володимирівна

Конкурс есе "Один день"

У квітні 2014 року розпочався збройний конфлікт на Сході нашої країни.

Але у кожного з нас є свій особистий «чорний день» календаря, коли війна почалась особисто для нього. Біль, жаль, страх, відчай – це те, що відчули українці, зустрівшись із новою реальністю.

Шостий клас, школа, сьомий урок – звичайнісінький день, насичений дитячими яскравими моментами. Дзвоник, перерва, ігри та посмішки друзів. Ранок не передбачав нічого поганого. Та вже увечері настрій радикально змінився. Батьки повідомили, що мій двоюрідний брат Сергій, який служив за контрактом, разом зі своєю бригадою відправлений на кордон України. Село Веселе Харківської області. Парадоксально, але нічого « веселого» ситуація не передбачала. Було довге очікування чогось невідомого. Проте всім і так стало зрозуміло: почалась війна.

Саме в цей день я зрозумів що таке розпач та безвихідь. Виявляється, що очікування гірше за покарання. Змінюється хід історії, а ми є навіть не свідками, а безпосередніми учасниками війни.

Мій брат – солдат, воїн, герой! Я пишаюсь його мужністю, сміливістю, завзятістю та завжди дослухаюсь до його точки зору. Сергій часто повторює: «Якщо не ми, то хто?»

А й справді – хто?

Будемо бездіяти – значить не варті ані крихти кращої долі, не варті незалежності та свободи. Тому для себе я вже свідомо обрав кар’єру військового.

Але сподіваюсь на мир. Ні, я не боюсь війни, проте мрію боронити мир та спокій нашого народу.

Мир – це моя заповітна мрія, це тихий ранок без пострілів, день без стресу та переживань, ніч без страху та сліз за загиблими. Мир – це наш вибір і наше майбутнє. Ми повинні зупинитися, дійти компромісу, щоб залишити своїм дітям мальовничу Україну, потужну державу, а не суцільні руїни.