Саджениця Катерина, 17 років, учениця 11 класу Азовського ЗЗСО I - III ступенів, с. Антонівка.

Вчителька, що надихнула на написання - Дашевська Марина

Конкурс есе "Один день"

Привіт, солдате!

Ти мене не знаєш,

Я просто – дівчина, живу собі, як всі

В моєму місті тихо, не стріляють.

Але війна торкнулася душі!

Новий рік…. Літо…. Скільки приємних спогадів вони нам приносять. Але не про той день, бо він закарбувався в пам’яті назавжди.

Одного сонячного ранку я прокинулась від дивних звуків. Підійшовши до вікна, побачила, що по нашій вулиці їде воєнна техніка.

Чи бачила я колись таке наживо?Звісно, що ні.

Мені було дев’ять, і я мало що розуміла про війну. Знали лише одне – нічого доброго в цьому немає. Дивлячись в новинах сюжети про війну, я переживала. Але коли повз тебе проходять люди в військовій формі – це зовсім інші відчуття.

Ти дивишся в їхні очі, а там тільки горе людей, сльози, плач, стогін поранених, руїни після тривалих обстрілів.

Нам не відомі всі їхні імена

Хто їх чекає, хто за ними плаче,

Де їхній дім, як їм болить війна,

Яке в них серце – щире чи терпляче.

Страх, паніка і сльози, ніби хвилею накривали мене.

Я навіть не можу уявити, що відчувають ті люди, над будинками яких літають снаряди. Серце стискається, коли про це починаю думати.

Мені боляче за всіх, хто зазнав втрат. Скільки людей змушені були залишити свої домівки і втікати в невідомість. Їх життя було там!

Але це мало кого хвилювало, чи не так?

В нашому селі почали з’являтися незнайомі люди, і тільки того дня я зрозуміла, хто вони. Як же важко вони вибиралися з Луганська, Донецька, Макіївки. Війна в наше дитинство прийшла зненацька, без оголошення, перевернула все: мрії сподівання, а в декого забрала життя. Наше село розташоване неподалік від кордонів з Донецькою областю і є прифронтовою зоною.

Кожного вечора, десь там, неподалік, чути постріли та вибухи. Тепер не побігаєш до вечора, бо стріляють.

Про футбол та посиденьки до першої зірки ми забули. І я зрозуміла, яке солодке те слово «мир». Що для мене мир? Це тиша простих днів, тиша звичайних людських відносин, тиша вечорів і спокійного сну. Тільки в мирі солодко сплять діти, а мами співають колискову. Мої односельці поспішають до роботи, а ровесники – в школу. За такий мир б’ються наші воїни під залпи «градів», під постріли танків. Вони воюють за мир! І тепер я це усвідомлюю, адже минуло сім років і я вже не маленька дев’ятирічна дівчинка, яка розгублено дивилася на колони військових і не розуміла, що сталося. Я стала дорослою і чітко усвідомлюю, чому лелеки покидають гнізда на дахах розстріляних будинків. А ще вірю, що дочекаються дівчатка і хлопчики своїх батьків, які відстоюють наш мир. Хай згине клята війна, навіки згине. І тоді повернуться лелеки до своїх гнізд, повернуться люди до рідних осель і повернеться мир.

Я впевнена – ми подолаємо ворога. Скільки разів Україна підіймалася з колін…

Я вірю, що мир і спокій назавжди поселиться в наших серцях. І оті, дев’ятирічні дітлахи, не відчують того страхіття втрат і смутку, який був в мене влітку 2014 - го. Україно, ти сильна! Ти впораєшся! Адже ми родилися не для війни.