Новікова Марія, 9 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей №3 Харківської міської ради»
вчитель, що надихнув на написання есе — Гелеверя Ольга Володимирівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

— Ало, мам? В тебе все гаразд?

Цю фразу ми кажемо майже кожен день, проганяючи крізь думки усе погане, що могло статися. А коли близька людина не бере слухавки, наш світ просто падає. Та яке полегшення ми відчуваємо, коли на іншому кінці слухавки людина каже: «Так».

Мої перші та найжахливіші дні, які були у моєму житті, розпочалися із слів:
— Марійка, вставай, війна почалась.

Попри усі розмови та думки про початок повномасштабного вторгнення напередодні, я заклято відмовлялася в це вірити — як і майже всі українці. На слова моєї мами я просто відповідала:
— Мамо, не хвилюйся, це петарди.

24.02.2022 — це були точно не вони.

Зранку, підійшовши до вікна, я побачила стовпи диму, які наче наздоганяли нас. Над містом висів морок, що ставав перед усіма людьми, ніби велика кам’яна стіна.

Я швидко почала збирати так звану «тривожну валізку», після чого ми вирушили до бабусі, яка живе через кілька вулиць. Ми вважали, що у приватному будинку буде набагато безпечніше, але після тієї страхітливо-лячної ночі я зрозуміла: насправді в такі моторошні часи ніде немає безпечного місця.

Ми сиділи у ванній кімнаті, коли над будинком пролітали літаки, скидаючи снаряди. У той момент у моїй голові пролітали думки, ніби ті самі літаки: «Чи вийду я з цієї ванни?», «Що там з людьми, яким не пощастило так, як мені?..»

У перші дні війни полиці магазинів були пустими, і треба було стояти величезну чергу, щоб купити хоча б шматочок хліба.

Одного дня волонтери принесли нам продукти — серед них була шоколадка та шматочок шинки. Подумати тільки, звичайні продукти! Але в ті моменти мого, нашого життя — це було все, про що ми могли мріяти. Можливо, це прозвучить смішно, але тоді мені снилися бутерброди з тією самою шинкою.

Пригадую, як мама віддавала мені останні шматочки риби з консерви, яка стояла місяцями у шафі, дочекавшись моменту її відкриття. Мені було дуже шкода маму, яка віддає останню їжу. Але на те ж вона й мама…

Я намагалася не накручувати себе та плисти за течією, але думки — це такі підступні змії, які можуть залізти у саму глибоку яму не те що ваших думок, а й навіть душі, просочивши вас жахіттями. Я бачила, як було погано всім навколо, і мені хотілося допомогти кожному. Але я розуміла: це неможливо. І саме це карало мене найбільше. Моє бажання допомагати й досі не вщухло.

Час минає, дні летять — я не встигла озирнутися, як ще одна хвиля змін накрила мене та мою родину: мій батько став військовим.

Зараз я опинилася у магазинах, де ми з батьками купуємо татові військову амуніцію, а я знову думаю про те, коли це все закінчиться… Коли всі наші захисники зможуть повернутися додому, побачити своїх рідних і ходити не по військових магазинах, а по звичайних торгово-розважальних центрах, проводячи час зі своїми коханими людьми.

Нещодавно він привіз мені сердечко блакитно-жовтого кольору, яке зробили волонтери. Зараз воно завжди зі мною, нагадуючи мені про єдність та силу, якою всі ми обдаровані. Це нагадування про те, що якою б не була тяжкою доля та життя, я маю бути сильною — для моєї мами, друзів, родичів, для себе.

Кожного дня я запитую себе та Всесвіт: за що нам це все? Що ми зробили? Були непокірними? Мали свою власну думку?

Виявляється, що у нашому світі наявність власної думки та почуття непокірності — це суцільна проблема, бо такі люди просто незручні. Але всі ці якості притаманні кожному з нас — і саме завдяки ним ми зможемо вистояти та перемогти!