Мекшун Євгенія, 8 клас, Чернігівський ліцей № 22 Чернігівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Шабел Наталія

“1000 днів війни. Мій шлях”

Для моєї України зараз — надскладний час. Мова йде про виживання, про існування країни. Коли почалося повномасштабне вторгнення, було важко повірити, що така «середньовічна» поведінка сусідньої держави можлива у вік комп’ютерних технологій, існування міжнародних організацій, створених для підтримання світового порядку. Однак такою є наша реальність, моя реальність.

1000 днів Україна бореться. Вже аж тисячу довгих, тяжких днів. Хоча, як комусь здавалося, мала зламатися ще в перші дні. Однак думаю, коли лихо міряють не днями, а роками, бо саме так є насправді, воно бачиться більш болючим. А болю навколо вже ціле море…

Воїни ціною життя тримають фронт на передовій. І всі українці повинні допомагати захисникам. Бо це війна не тільки того, хто боронить країну зі зброєю в руках, а й усіх, хто в тилу, хто евакуювався за кордон. Серед українців, на жаль, є такі, для кого ці тисячу днів життя досі залишаються безбідними і безтурботними. Але йде війна за країну, це кожен має розуміти та робити все можливе для допомоги ЗСУ. Бо ми життям завдячуємо їм.

Завдяки українським воїнам діти нашої країни можуть навчатися. Це водночас і реально, й неймовірно, особливо у прифронтових областях. Так, нелегко, бо дуже часто повітряні тривоги, не вистачає часу й енергії вчити уроки. Але це є наш, дитячий фронт, я вважаю.

І навчатися треба відповідально й старанно. Коли сирена — ми спускаємося в укриття й там продовжуємо вчитися. Коли вимикають світло — ми маємо генератор і ліхтарики для навчання. Ну, якщо чесно, не всі вчаться, дехто, звичайно, бавиться. Та що зробиш — діти…

Головне, ми не падаємо духом. Попри виклики часу навіть беремо участь у предметних олімпіадах та різних конкурсах — іноді й самі собі з того дивуємося. Та якщо навколо відбувається щось цікаве, тоді й оптимізму більше.

Наприклад, багатьох реально захопив проєкт «Профорієнтація», де ми визначаємо наші сильні сторони, думаємо, ким хочемо стати, аналізуємо наші здібності та ходимо на цікаві екскурсії. Тож запевняю, що ми з друзями не сидимо склавши руки. Ми здобуваємо знання та навички, щоб будувати майбутню Україну — загартовану, сильну державу.

У перший рік повномасштабної війни нас розкидало по Україні й по світу. Але більшість моїх однокласників незабаром повернулися, і я дуже щаслива, що ми знову разом.

Класом ми намагаємося допомагати воїнам. Разом з мамами плетемо маскувальні сітки, приносимо консервні банки та робимо окопні свічки. У школі відбуваються різні заходи, щоб зібрати кошти та необхідні речі нашим захисникам. Зібране й виготовлене передають волонтерам — вони везуть на передову.

На шкільних благодійних ярмарках отримуємо немаленькі суми, і кожен радіє, що зміг бути корисним. Навчаючись у музичній школі, я беру участь у благодійних концертах та виступах. Таким є мій шлях, шлях моїх друзів — шлях крізь війну в майбутнє.

Можливо, це краплинки, але з них складається потужний потік, який колись змете ворога геть з нашої землі.

1000 днів війни показали, що недарма українців у світі називають незламним народом. Хочеться, щоб це певною мірою символічне число стало переломною точкою на важкому шляху до жаданого миру.

Але просто хотіти — замало. Це війна. Реальна, вже затяжна, жорстока. Прагну, щоб мене почули: гуртуймося всі — від трирічної дитини з малюнком для воїна у рученятах до найвищої влади, яка несла й несе відповідальність за долю держави.

Лише так зможемо здобути перемогу. Слава Україні!