Дроботун Юлія, 11 клас, Погребський ліцей Зазимської територіальної громади

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гармаш Олена Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча… Число, яке немало важить. Хоча до цього часу я навіть не лічила днів. Усе пронеслось, немов у тумані, стираючи будь-яку віру в події, що відбувалися навколо. Щоправда, спочатку це не дуже лякало мене. У голові була лише вируюча пустота. Напевно, саме таку тактику захисної реакції увімкнув мій мозок, щоб уберегти себе від надлишку стресу. Повітряні тривоги, сирени, що лунали довкола, — усе це складало враження, що ми перебуваємо в бойовику, який невідомо, чи закінчиться хепі ендом.

Пам’ятаю сльози мами, тата, за якого боялася і не хотіла, щоб забрали на війну, мого рідного дядька та хрещеного, що так і не приїхав на мій день народження…

Безсонні ночі, тривога в серцях, цілодобова настороженість. Почуття невідомості, чи буде завтра взагалі змога хоча б розплющити очі… Це все було і тяжіло з кожним прожитим днем, допоки не приїлось, не призвичаїлось, однак дуже не хотілося б описувати це саме такими словами… Ми повернулися додому стомлені та виснажені, але щасливі, принаймні в ту мить, бо не знали, що далі чекатиме на нас вдома. Можливо, мені так і не вдалося стати активним волонтером у цьому всепоглинаючому кошмарі, та принаймні мої рідні говорили, що я лишалася їхнім психологічним якорем у цій злочесній участі, що настигла багатьох українців. Ми пережили це і житимемо далі, знаходячи в собі внутрішні сили.

1000 днів… Замало? Забагато? Замало для того, аби щось виправити, навчитись чомусь, чи забагато для того, щоб обезсилити від горя..? Для кожного це число різне.

Хтось у перший день війни зазнав стільки втрат, що і не здатен навіть висловити, а хтось, можливо, і втратив не так багато, а лиш, спостерігаючи за руйнуванням, геноцидом власного народу, заливався гіркими сльозами.

Та все ж усі ми в душі носимо власний біль: хтось — від утрат, хтось — лише від знання, хтось — від ран, а хтось — від горя.

1000 днів війни — це вже факт, якого ніяк не змінити. Та ми все ще сподіваємося, що цей жах зрештою скінчиться. Хтось волонтерив і допомагав, хтось плакав і страждав, а хтось взагалі не робив нічого… І, на мою думку, саме такі ситуації відкривають справжнє нутро людини, де врешті спадають усі маски і ти починаєш розуміти, що навіть рідна людина не завжди та, якій можеш цілком довіряти…

Так сталося і тут. Ніколи б не подумала, що один із моїх найближчих родичів опуститься до такого бруду-крадіжки, переступивши при цьому всі моральні цінності, убивши самого себе.

Війна, на жаль, не тільки довкола, вона і в нас самих. І якщо ми не здатні навіть перемогти власний розум, то що ми можемо принести цьому світові і тим паче нашій країні? Людина, що не може перемогти в боротьбі із собою, автоматично програє всім іншим речам. Це факт, що лишається незмінним, і, на превеликий жаль, війна лише дала краще це зрозуміти.

1000 днів… Це замало чи забагато..?