Ярина Лінтварьова, вчитель
Херсонська гімназія №3 Херснської міської ради

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Херсонці - неймовірні люди. Моя історія буде присвячена моїй школі, в якій я працюю більше двадцяти років, Херсонській гімназії №3. 

Війна прийшла до всіх неочікувано… Перші години, перші дні ніхто не знав, що робити. Хтось намагався виїхати з міста, хтось ховався в підвалах, хтось просто молився. Ми чули, як ворог обстрілює місто з півдня, почався бій на Антонівському мості. Херсонці вірили, що окупанта не пропустять у місто. 

Директор моєї гімназії разом із декількома підприємцями міста Херсон на базі нашої школи влаштували волонтерський штаб. Вчителів попросили допомоги. Прийшли всі, хто не боявся, нас спочатку було мало, але з кожним днем до наших рядів прибувало.

Якось уночі до нас привезли поранених вояків, які були на Антонівському мості. Наша медична сестра обробила їм рани, зробила перев’язку. Хлопці перевдяглися в цивільний одяг і знову поїхали на міст.

Жителі мого мікрорайону Острів несли до нас у штаб все: одяг, ліки, засоби гігієни, дитяче харчування, ковдри, консервацію, крупи. Віддавали останнє. Вірили, що день-два - і все минеться. Знову запрацюють магазини, ворога відженуть, знову настане нормальне мирне життя. Мені запам’яталась одна старенька бабуся, яка принесла трохи цукру, круп. Можливо, це було останнє, що залишилося вдома, але вона хотіла поділитися.

Одно березневого ранку директор нам сказав, що рашисти зайшли в місто, що ми повинні піти додому заради нашої безпеки. Пішли не всі… Я досі пам’ятаю цей страх перед необізнаністю, що буде далі, що робити, куди бігти. 

Люди в місті почали грабувати магазини. Цілими сім’ями виходили на полювання. У нас у школі організувалась муніципальна варта. Місцеві чоловіки виходили на охорону мікрорайону. Багато хто з них потім піде до лав ЗСУ. Завжди усміхнений Ігор, наш випускник, сміливий, готовий прийти на допомогу завжди. Був партизаном під час окупації. Загинув під Бахмутом, так ніколи і не побачивши своєї новонародженої доньки.

Херсонські магазини почали вивозити до нас у штаб зі складів уцілілий товар. Ми цілими днями фасували крупи, борошно, цукор. Місцевим рибалкам дозволили масово виловлювати рибу, аби нагодувати людей. З нами зв’язалася місцева пекарня, пообіцяли хліб. До цих пір маю відчуття гордості за херсонців, як ми всі тоді об’єдналися проти одного ворога.

А потім пішли люди… голодні, босі. У всіх на вустах було одне: «Дайте поїсти». Пам’ятаю тремтячі старі руки, коли вони брали в руки хліб.

Можливо, це були руки кораблебудівельника , чи моряка, або хлібороба. Допомагала я всім, нікому не могла відмовити. Але не могла допомогти собі, тому шукала якийсь закуток, сідала навколішки і плакала. Ні, ридала, засовувала кулак у рот і ридала. Десь там, на окупованій Сумщині, можливо, такої ж допомоги потребували мої батьки. Мобільний зв’язок окупанти нам відключили – я не мала зв’язку з рідними. 

Так проходили наші дні, я знову була в стінах рідної гімназії, тепер у ролі волонтера. Ми надавали допомогу не тільки мешканцям нашого мікрорайону, а всім, хто просив. Возили продукти херсонським акторам, які ховалися в підвалі театру. Допомагали хворим із психіатричної лікарні в Степановці, варили їсти нашій варті. 

Потім до нас привезли жити в корпус молодшої школи дітей разом із мамами із Станіслава, бо поруч почалися важкі бої. Роботи додалося, але ніхто цього не відчув.

Сьогодні моє місто щодня заливається кров’ю, багато людей було змушено покинути рідні домівки. Ми всі розлетілися по різним куткам країни, хтось, як я, живуть за кордоном. Але всіх нас об’єднує бажання повернутися додому, до стін рідної школи, знову займатися тим, що найбільше ми любимо – навчати дітей. І знову стіни моєї гімназії наповняться дитячим сміхом, коридори – запахом випічки з їдальні. Вірю! Саме завдяки цьому ще не з’їхала з розуму!