Артур Пистієнко, 9 клас

Богуславецький навчально-виховний комплекс «загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад» ім.  М. О. Максимовича Вознесенської сільської ради Золотоніського району Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Ївженко Тетяна Олександрівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Той ранок нічим не відрізнявся від інших. Але чомусь о сьомій годині у вайбер нашої класної групи надійшло повідомлення, що сьогодні навчаємося дистанційно. Ми з мамою не зрозуміли, що відбувається, але після того, як подивилися новини в інтернеті, все з’ясували: почалася війна.
Далекі вибухи з боку Києва наводили на мене превеликий страх, адже там на роботі мій тато, його друзі. Що з ними?.. Дзвінок: «Довгі черги машин. Не можемо виїхати, але спробуємо! Чекайте!» І ми з мамою та бабусею чекали. Лякалися, коли оголошували тривогу, швидко збиралися і бігли в підвал.

24 лютого для моєї родини та для мене жахливий і незрозумілий день, ці страшні події трапились несподівано. Україна жила спокійним життям, допоки на світанку не завили сирени та не почали бомбити мирні міста.

Того ранку люди не знали куди подітися. Звичайно, спочатку була надія на те, що все це незабаром скінчиться. Але, на превеликий жаль, уже 1000 днів війни. Це дуже жахлива, страшна подія, яка трапилася і в моєму житті. Руйнуються домівки, помирають люди і тварини, помирає та знищується усе внаслідок обстрілів.

Кожен українець – патріот по своїй натурі. І я теж. Але до війни над цим не задумувався. І тільки агресія росії відкрила в мені це почуття з більшою силою: займаюсь волонтерством, плету сітки, доначу свої кишенькові гроші. 

Ми живемо на Черкащині, і в нас більш-менш тихо, але для мене слово «війна» – це страх, руйнування міст і сіл, горе, хаос, розруха і смерть. Ми не пережили того, що пережили люди в Маріуполі, Бучі, Ірпені, але моє життя назавжди змінилося. Спокійні і безтурботні дні мого дитинства залишилися в минулому. Над головою летять винищувачі, вночі ревуть ворожі шахеди. А в голові одне: коли закінчиться цей жах? Коли перестануть гинути ні в чому невинні люди?
А ще я відчуваю тиск війни. Бо коли переглядаю випуски новин, моє серце крається від болю і туги за скаліченими долями людей. 

Не оминула війна і нашу родину. На захист Вітчизни став мій дядько Владислав.

Він отримав чотири контузії, поранення. Був у Часовому Яру… Продовжує боронити рідний край від ворога. Ми всі дуже переживаємо за нього, а бабуся плаче. Її гіркі сльози солоним ножем ріжуть моє серце.
Останнім часом ворог дуже часто атакує мій регіон, майже постійно триває повітряна тривога. Коли це відбувається під час занять, ми спускаємося у підвал, і тоді стає дуже страшно. Так прикро і боляче, що це відбувається в 21 столітті, коли людство вже так багато досягло, але так і не навчилося чути одне одного.

Я пам’ятаю, коли був маленьким, прабабуся розповідала, як пережила у дитинстві Другу світову війну й Голодомор. Про ті жахливі події, про те, як вони босоніж втікали з палаючого села і тягли з мамою на налигачі годувальницю Зірку, як раділи шматочку хліба, як забрали на війну їхнього тата Юхима Квітку, який так і не повернувся. Нічого не змінилося і зараз. Тільки здється, що ці нелюди ще жорстокіші і ще підступніші.

Ми на своїй землі, ми витримаємо. Ворог думав, що війною роз’єднає Україну, але навпаки – він її об’єднав. Весь світ побачив, що Україна – це не та країна, яка просто стане на коліна.

Наші бійці готові віддати своє життя, аби українські діти підростали у вільній державі. Звісно, важко жити в такий час, але треба йти далі: працювати, вчитися. 

Болючим уламком війна впилася в моє серце та серце моєї родини. Я не хочу лякатися гелікоптерів та літаків. Не хочу бачити сліз рідних мені людей. Не хочу, щоб на вході до моєї школи встановлювалися меморіальні дошки на честь загиблих випускників. Мрію навчатися в затишних класах, спокійно спілкуватися з друзями, грати у футбол. Мрію про відпочинок на природі, де милують око чудові українські пейзажі, огорнуті мирним небом.