Лінтварьова Ярина, викладач Херсонської гімназії №3

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Цієї весни ми випередили лелек на Івано-Франківщині: вони ще тільки планували свою мандрівку додому, а ми вже тікали від окупації. Їхали в нікуди, аби врятувати себе та своїх дітей від визволителів. На третій день ми прибули в село Ясень, втомлені, трохи роздратовані, і кожен вже сумував за Херсоном…

На кожному ворожому блокпості нас роздивлялися ніби під мікроскопом. Брудні, бородаті, немиті брали в руки наші документи, допитували, чому виїжджаємо, глузували з наших вояків. А ми мовчали, бо кожен боявся, що ця поїздка буде в один кінець. Почався обстріл. Нам звеліли стати на узбіччі.

В машинах плакали діти, хтось молився. Молилися всі, навіть ті, хто ніколи раніше не звертався до Бога. Ворог бачив страх у наших очах, вони почували себе володарями всесвіту, коли виводили когось із машини на допит.

Звичайна лісосмуга, де колись гречкосій ховався від сонця, стала володінням окупанта. Тут вони спали, їли, милися, голилися, тут і допитували людей, як «новий синедріон» М. Хвильового.

Найбільший страх, який посіявся у мене з часів дитинства після розповідей діда, це війна. Я виросла на життєвих історіях цього лиха

ХХ століття. Мені 40 років, я мама вісімнадцятирічної дочки, але я боюсь.

24 лютого мене розбудив дзвінок мами із Сумщини: «Доця, почалася війна…». Чоловік був у відрядженні в Києві – поряд зі мною спала дочка. Я підійшла до вікна, пролунав далеко вибух: бомбили аеропорт у Чорнобаївці.

Люди заполонили вулиці. Черги були за всім. Машини стояли на виїзд з Острова, нашого мікрорайону. Мені не було куди їхати. У моє місто, звідки я родом, де були мої батьки, зайшов уже окупант. Чоловік опинився в пастці у столиці: всі рейси до Херсона були відмінені.

Почався бій на Антонівському мосту. Ворог жадав наше місто, місто оборонялося, жертвуючи молодими хлопцями. Декілька днів ми жили в підвалі, вірячи, що це нас врятує…

Майже за всі гроші світу повернувся чоловік із Києва. А разом із ним повернулася віра, що це все не надовго.

Мій директор на базі нашої гімназії влаштував волонтерський штаб для всіх, хто потребував допомоги. Ми сім’єю одразу долучилися до нього. Люди несли останнє: від крупи до постільної білизни. Бабусі несли консервацію, яку так берегли на особливий випадок, молоді мами ділилися сумішшю та підгузками. У моїй гімназії знову завирувало життя. Так, в ній не було дитячого сміху, запаху тістечок і крику прибиральниць, але тут знову були люди, які ділилися останнім.

За час роботи в школі я пізнала різне: щастя від дитячих обіймів, вдячність від батьків, віру в справжню дружбу, сльози за випускниками. Тепер я плакала, дивлячись на старців, які благали допомоги: хтось просив теплий одяг, хтось - прихисток, а хтось - просто щось поїсти. Хотілося допомогти кожному, вірячи, що допоможуть і моїм батькам, які вже були в окупації.

Неочікувана звістка про нашу окупацію прийшла через декілька днів… Ми продовжували волонтерити.

Щодня почали зникати люди, що висловлювали свою любов до України, небажання ставати часткою країни-агресора. Кожен із нас не знав, хто наступним буде на підвалі.

Я не була вдома вісімнадцять місяців…Лелеки відлетіли і знову повернулись, а я ні…Щоночі я мандрую вулицями Херсона, зустрічаюсь із тими, кого давно не бачила.

Моє місто щодня захлинається в крові людей… За що? За те, що не скорилися, захотіли бути вільними? Нас убивають просто тому, що ми – українці…Це не вкладається в голові.

Я ніколи цього не зможу збагнути. НІКОЛИ.

Нещодавні плани на майбутнє, щасливе сімейне життя, вища освіта дочки вдягнулись у робочу форму на одному із польських складів. Поруч зі мною по дванадцять годин у день працюють фельдшери, бухгалтери, продавці, касири, бізнесмени, вихователі, вчителі. У всіх нас одна мрія: кінець війні та повернення додому. Перекидаючи лимони по вісімнадцять кілограм, я не жаліюсь. Удома залишилися ті, кому важче. І тільки польки, дивлячись на нас із жалем, не розуміють, у чому наша сила.

Двічі на тиждень я знімаю робочу форму і знову стаю вчителем, займаюсь улюбленою справою, справою усього мого життя…