Ірина Сергіївна Арендаренко, вчитель
Опорний заклад освіти "Миргородська гімназія № 3 Миргородської міської ради Полтавської області"

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Думки і спогади в голові крутяться, немов завія, плутаються, зав’язуються в один тугий вузол… Ближче до вечора 23 лютого 2022 року вибирала в магазині сукню – довго, прискіпливо, адже так хотілося прийти в школу з обновкою на свій день народження…Урешті-решт визначившись із покупкою, помчала додому, бо там мене чекала купа приємних, як мені тоді здавалось, передсвяткових клопотів… Уночі чомусь довго не могла заснути: серце калатало несамовито, часто вставала, сідала на ліжко і не розуміла, чому мій день народження настає так тривожно, так хворобливо – бентежно… 

Уранішні вибухи, метушня, голоси людей надворі, злякані очі кота , маленькі ручки сина навколо шиї – усе поєналося в єдиному ритмі розпачу, страху, відчаю…

Так починався мій день народження 2022 року… Так тоді почався день народження мого духу, моєї сили, моєї боротьби, мого нового шляху…

А потім думки прорізує німе прощання біля військкомату з чоловіком, який , не вагаючись, пішов за покликом серця і вступив до лав місцевої тероборони. Місяці невизначеності, здригання від дзвінків та повідомлень, безсонні ночі, болючі хвилювання ще дужче затягувалися у вузол, що лежав на серці… Дні, коли не виходив на зв’язок, страшні звістки з «нуля», а разом із тим слова підтримки, зворушливі смайлики в телефоні, мої палкі молитви, світло зустрічей під час його відпустки – усе одним суцільним спогадом печалі й радості накривало, мов ковдрою.

Душа оживала, коли бачила вдячні очі людей навколо: волонтерство давало ковток свіжого повітря…

Спочатку це були сітки, коли, уплітаючи стрічку за стрічкою, вірила, що прив’язую до нашої перемоги свої сподіванки та мрії і чим більше їх – тим швидше закінчиться ця війна… Пізніше знайшла своє покликання у проведенні тренінгів із навчання рідної мови для внутрішньопереміщених осіб: плекаючи українське слово, щиро раділа, коли мої знання та патріотизм віддзеркалювалися в тих, хто втратив дім, але не викорінив у собі українця чи українки… Віддавати - це те, що мене мотивує, дає енергію для польоту душі.

Біжу в укриття з моїми вихованцями ,  співаю з ними там «Ой у лузі…» і , вдивляючись в юні обличчя, розумію, що ми єдине ціле, що хто б там і як не хотів нас знищити, ми незламні, наші думки і почуття чисті та світлі, із нами – правда та Бог.

Зараз на мені  цілковито нова сукня , тепер вона зшита міцними нитками віри, надії, любові, добра, впевненості , мужності та безстрашності. Цим дихаю, цим торую свій шлях, цим намагаюсь повернути до життя зранені серця всіх, хто поруч. Борімося й зустрічаймо перемогу! Я її вже бачу!