Галина живе на Донеччині й через маленьку пенсію не збирається їхати з дому, незважаючи на обстріли і слабке здоров’я

Пам'ятаю, ввімкнула новини в телевізорі, а там кажуть, що розпочалася війна. І все: мене наче паралізувало. Не могла до тями прийти. Думаю: «Що ж це таке? Куди бігти? Що ми будемо робити?» Я вже стараюся не слухати новини, бо в мене дуже високий тиск постійно. Так і живу: з таким тиском і сама. Викликаю швидку. Помру – значить, помру. Виживу – значить, виживу. 

Перші місяці дуже страшні були. Ми півтора місяці з бабусею жили у погребі, ночували там. 

Через нас усе летіло, особливо вночі. Вікна випадали. Як були прильоти, то дах побитий був, і на сараї дах зняло й підкинуло. 

Таке жахіття було вночі! Виходимо вранці - одразу дивимося, чи хати стоять. Кажу: «Виходьте, наче все ціле». А тоді трішки фронт посунувся, і вже не так нам було страшно. Ми чи то звикли, чи Бог його знає, але вже не так реагували. Вони гупають день і ніч, а ти що хочеш, те й думай. Постійно на нервах. 

Перший місяць, звісно, було важко, тому що не було ні світла, ні газу, ні води. Воду нам привозила машина на вулицю, і ми набирали у свій посуд, скільки могли. Їсти готували на вогнищі серед двору. Закип'ячу води та хоч чаю нап'юся. З сусідкою в перший місяць варили картоплю в мундирі та яйця. Сусідці вже 86 років. Ще якусь банку огірків відкриємо. З цього й жили, аж поки нам потрошку світло дали, потім - воду. Тоді перейшла на електропіч. То супчику якогось зваримо, то локшини. І гуманітарку ж почали нам давати. Спочатку вони гарні були, можна було виживати. А зараз вже менше. Надіємося на Бога. 

Сподіваємося, що перемога скоро буде, але щось її не видно. Нема просвітку. Може ж, нам не доведеться тікати. 

У нас прильоти бувають часто, але поки живі. Розрухи нема, хата моя ціла. Бо не дай Боже хату втратити! Тоді, по-моєму, і жити вже не треба. 

Дуже важко: і морально, і матеріально. На ринок та в магазини хоч не їдь, ціни страшенні. У тому місяці 4 тисячі в мене пішло тільки на ліки. Крапельниці ставили, уколи робили. А пенсія в мене 3200, от і живи, як хочеш. Ще й комуналку заплатила, 900 гривень. Словом, хорошого мало. Але вже хай як є, тільки б швидше це пекло закінчилося. Я готова хліб із сіллю їсти та водою запивати, аби тільки все закінчилося. Скільки ж можна так мучитися?

Рідні живуть окремо від мене, а я сама. Дід був, та майже перед самою війною помер, і я залишилася одна. А чим вони мені допоможуть, як вони самі сидять без роботи? Я їм допомагаю потроху, тому що зарплати немає, робити ніде. 

Хочу, щоб мої діти та онуки жили і процвітали на рідній землі. Виїжджати їм нікуди. Сказали: «Ми на своєї землі і нікуди не поїдемо». Дай Боже, щоб війна закінчилась, а потім будемо все відновлювати. Хоч я вже, звісно, на це не згоджуся. Але в нас тут дружні люди, сильні і духом, і тілом. Ніхто не занепадає духом, не панікує. Ми одне одному допомагаємо, одне одного підтримуємо. Чого нам хочеться? Миру ми хочемо, перемоги. У нас одне бажання: щоб швидше була перемога і настав мир.