Ми працювали на заводі в Слов’янську, вся сім'я. А зараз ми тут вдвох із мамою, якій вже 91 рік. Нікуди вона не хоче виїжджати, хоч і потрібно, мабуть. 

24 лютого перелякалися всі дуже. Я ще й прийшла на роботу, тут розпускають нас усіх по домах, кажуть, що почалася війна. Мама ж застала Велику Вітчизняну війну, і у 2014 році тут теж було неспокійно. Ми дуже налякані були, думали, що війна швидко закінчиться, а вона… 

Ми виїжджали у Полтавську область, коли вже дуже нас тут обстрілювали. Побули там три місяці, мамі стало дуже погано. Вона там у лікарні лежала і постійно просилася додому. 

Мама казала: «Як не хочеш їхати, то я піду пішки», - от ми й повернулися. А зараз сказала, що від свого двору, від своєї хати нікуди не поїде. 

Ми орендували там пів дому, були нормальні умови, люди дуже гостинні, допомагали нам. І тут ми ніколи не бідували, бо нам гуманітарну допомогу давали. Ми на дві пенсії живемо, все нормально. Якби тільки не стріляли та не розбивали все! Бо прильоти нескінченні. Позавчора теж прилетіло. Слава Богу, без людських жертв. 

Наші сусіди з дому добре налаштовані. Завжди одне одному допомагають. Я живу в п'ятиповерхівці, і в нас тут квартир 20, мабуть, залишилося з мешканцями. Здружився народ, усі підтримують одне одного. Поки що городина підіймається, квіти цвітуть, троянди зацвітають. Бабуся ось у двір вийшла, сидить на лавочці коло мене, слухає...

Мені і свекрусі квартири побило. Ми живемо поруч зі школою, куди було два прильоти. Мені з відновленням допомогли, три вікна поставили. Було страшно, як стався перший приліт. Пів будинку немає. А скільки людей загинуло! До ста чоловік у Слов'янську загинуло. Дуже багато руйнувань. 

Зараз потрошку відновлюється все. Але ми зовсім поряд із фронтом, чуємо, як стріляють. Харків зараз, звісно, потерпає. Стільки людських жертв, стільки у росіян жорсткості! У голові не вкладається, що в наш час Росія може ось так вчиняти з Україною. Дуже боляче від цього всього.