В перший день війни гучно було. Навіть у нас у Слов'янську ми все чули. І телевізор дивилися. Коли у Краматорську був приліт по залізничному вокзалу, ми наступного дня зібралися і виїхали. Це було 9 квітня 2022 року.

Дуже важко. У мене мізерна пенсія, донька без роботи, онуки… Житла немає, роботи теж. Вештаємося по Україні. Зараз зняли переселенські виплати. Хіба це нормально? Повернули б хоч дітворі ті виплати! 

Позавчора навіть був приліт до нас у Слов’янськ. Там до сьогодні вибухи, прильоти. Це найстрашніше. Що може бути страшнішим за це? Живемо, як на пороховій бочці. Чекаємо, звідки прилетить. Немає спокою ні секунди. 

Чим довше війна затягується, тим більш безвихідним робиться наше становище. Кричати хочеться. Переговорів ніхто не хоче, цьому ні кінця, ні краю немає. Як війна може закінчитися? Уже ніяк. Точка неповернення. Стільки хлопців гине! Ми помоталися по Україні - уже на всіх кладовищах майоріють прапори, а ми продовжуємо воювати…

Своє майбутнє хочу бачити у вільній, незалежній Україні. І в спокої. Більше нічого мені не треба, тільки дожити віку спокійно. Щоб мої внуки ходили до школи. То коронавірус, то війна – діти взагалі не вчаться. Я вже на будь-який варіант згодна, тільки б цей жах закінчився. Я кінця війні не бачу, але я хочу жити без війни у вільній, незалежній Україні.