«Війна для мене – це ...»

Я можу дуже довго продовжувати цю фразу, але найяскравіше: війна – це смерть.

Коли для вас почалася війна на Донбасі?

У мене було кілька таких моментів. Перший момент – події в Криму. Я зрозуміла, що буде щось дуже серйозне й не буде того, що було раніше.

Другий момент, який мене вразив до глибини душі, був такого характеру. Я ходила на джерело майже щодня. Біля мого селища було шикарне джерело. Ми з донькою туди пішли разом із собакою, спустилися, там був ярок дуже мальовничий. І ми там виявилися не одні. Там були люди зі зброєю, у військовій формі. Я не знаю, який це був підрозділ, але сприйняла як вторгнення в мій приватний простір. Тоді зрозуміла, що це — війна.

І третій момент – коли над будинком стали літати величезні снаряди. І тут я зрозуміла, що потрібно навіть речі збирати.

Не пам’ятаю, який це був день, але це був червень 2014-го, оскільки в дочки в цьому місяці день народження. Я відправила її з дому, щоб вона цього не бачила.

Вам доводилося бачити воєнні дії на власні очі?

Активних – ні, але я бачила танки, які йшли об’їзною дорогою. Мій будинок трясся.

Я бачила легкий танк, який їхав по Університетській вулиці. Цей контраст – Університет, люди стоять на зупинці й танк, який тягне за собою гармату.

Я бачила снаряди, які літали в темряві, вони світилися яскраво-червоним і гуркотіли, і моя собака ховалася під стіл. Вона забігала в будинок, хоча до цього не любила заходити всередину, і сховалася під стіл, сиділа й на мене дивилася.

Я, напевно, раніше виїхала, ніж почалися широкомасштабні дії. Хоча я далеко жила від аеропорту, але чула канонаду, а так ось близько не бачила активних дій.

Про що ви говорили з рідними й сусідами під час активних бойових дій?

Я пам’ятаю цей період до серпня, коли постійно дивилася новини та стежила за картою подій, і тільки про це ми всі й говорили.

Ми виїхали з дому всередині липня, після цього постійно дивилися новини й обговорювали, чим все закінчиться. Було таке відчуття сюрреалізму, що це все неправда, і це все не з нами.

Почуття дежавю мене не залишає досі. Я читала пресу часів нацистської окупації Донбасу про якісь культурні події, явища. Було таке відчуття, що я туди кудись потрапила.

Що з пережитого досвіду війни вам запам’яталося найбільше?

На проміжному блокпості, імпровізованому, на дорозі з Донецька на Яковлівку, нас зупинили. Ми поверталися в черговий раз радісні, що повернулися додому. Їхали разом із жінкою. У машині я, мій чоловік, ця жінка й таксист. Таксист недавно повернувся в Донецьк, і ми теж не знали, що там встановили блокпост. Ми його проїхали й нас хтось покликав.

Добре, що таксист зупинився, тому що позаду ми побачили людину з автоматом. У мене просто волосся стало підніматися. Я зрозуміла: якби таксист не зупинився, напевно, той чоловік відкрив би вогонь. Це перевернуло моє сприйняття життя. Я зрозуміла, що все дуже не гарантоване в цьому житті. І однозначно потрібно виїжджати.

Нам властиво стирати з пам’яті неприємні події. Про яку подію з початку збройного конфлікту на Донбасі ви б хотіли забути (не можете забути)?

Я б хотіла забути про розмову зі своєю близькою подругою. Я б не хотіла передавати зміст, але її суть зводилася до виправдання якогось насильства заради якогось порядку. Я цього взагалі не припускаю, і для мене це був шок. Я ніколи не думала, що ця людина може так сказати. Це я хотіла б забути.

Ви переїхали внаслідок війни?

Ми переїхали під Київ, у Бровари. Коли стало зрозуміло, що ситуація нестабільна, затягується, після чергового повернення додому ми прийняли рішення будувати нове життя. Це сталося у вересні, у двадцятих числах 2014-го.

У мене був навіть квиток назад. Я повинна була повернутися на засідання кафедри. Мій чоловік сміявся й говорив: «Навіщо тобі цей квиток, ти ж туди не поїдеш». Я сказала: «Ні, я не можу не приїхати на засідання кафедри». Але потім я його здала, звичайно.

Я розуміла, що їхатиму в нікуди, без роботи. У чоловіка була краща ситуація. Він працював на підприємстві в Донецьку, але головний офіс знаходився в Києві. Була надія отримати там роботу, так воно і сталося.

Чи плануєте повертатися додому, коли війна закінчиться?

Я туди не планую повертатися. Можливо, приїду, щоб подивитися. Мені буде дуже важко в психологічному плані, я не зможу спілкуватися з людьми, які там залишилися. Це для мене морально важко. З одного боку, мені дуже шкода людей, які були змушені там залишитися, а з іншого боку, деяких я просто не хочу бачити.

Які зміни принесла війна у ваше життя?

Я перестала думати, що щось буває назавжди. Я зрозуміла, що немає нічого постійнішого, ніж тимчасове, і немає нічого тимчасішого, ніж постійне. Я зрозуміла, що все в моїх руках, тобто якщо я хочу слухати вибухи бомб, то я сама вирішую, що мені робити, якщо ж я не хочу цього робити, я цього не роблю.

Я стала вільнішою в своїх рішеннях, впали якісь шори, напевно. Я стала іншою людиною, кращою, сильнішою. Я дивлюся на свої довоєнні дії і розумію, що це були якісь кліше, вимоги суспільства, а не те, що я хотіла.

Як війна вплинула на ваш повсякденний побут?

Було дуже «весело». «Веселе» було те, що я взяла із собою якісь купальники, речей практично не було. Я взяла із собою одну осінню куртку й тільки тому, що потрібно було щось постелити кішці в кошик. Ми поїхали з одним чемоданом на трьох. Перша квартира, на якій ми жили, була така страшна... Коли я її побачила, подумала: невже так все життя проживу?!

Чи відчуваєте себе в безпеці зараз?

Так, напевно, відчуваю.

Що допомагає вам відчувати себе в безпеці?

Допомагає присутність близьких. Мені дуже пощастило, практично всі мої близькі переїхали разом зі мною. Залишилася там тільки мама чоловіка. Ми активно з нею спілкуємося, вона пручається, не хоче виїжджати. Це — її вибір. Живучи в Броварах, я відчуваю себе в безпеці, але ніхто не відміняв зміни. Я розумію, що в будь-яку мить щось може змінитися, і знову я зберу валізи, кішку й почну нове життя.

Про що ви мрієте?

Я зараз мрію про припинення війни – в першу чергу.

Мрію, щоб усі були живі-здорові. У мене дивні такі мрії останнім часом. Хтось мріє про мерседес, про норкову шубу, а я мрію про мир. Такі дитячі гасла «Миру – мир», які сприймалися, як щось дике, а зараз для мене найважливіше й найнеобхідніше.

Що таке щастя для вас?

Щастя для мене – коли мої рідні зі мною поруч, коли вони живі та здорові і, напевно, самореалізація.

Що для вас стало найціннішим і найважливішим за останні роки?

Усвідомлення, чого я хочу в цьому житті. Якби не війна, я б цього не зрозуміла. Я взагалі перестала цінувати матеріальне, стала більше цінувати свій час, своїх рідних. Я стала розуміти, що головний мій капітал – інтелектуальний капітал, тому що все інше в мене можна відібрати.

З урахуванням того, що ви тепер знаєте про зміни у вашому житті, які відбулися в ході війни, що б ви зробили інакше, повернувшись у 2014 рік?

Усі говорять, що продали б квартиру. Напевно, я б теж спробувала, але принаймні, я б забрала свої книги й цінні фотографії. Я дуже страждаю через їх відсутність.

Чого ви навчилися, поки долали всі ті складнощі, про які ви нам розповіли?

Того, що все пройде, і це теж.