Для мене війна почалася з боїв в аеропорту. Там були постійні перестрілки, спочатку автомати, потім важка артилерія приєдналася, потім гранатомети. Я лягаю спати, і якщо навколо тихо, думаю: «Коли ж почнуть стріляти?» А коли починають стріляти, тоді можна засипати. Це мені і запам’яталося: якщо не стріляють, значить, щось готується.

Другий момент – коли я дивився на YouTube, як горить аеропорт. Я в той день не поїхав на роботу, зателефонував директору та сказав, що тут інтенсивна стрілянина і я боюся вийти з дому. В принципі, ось так це почалося, зовсім поруч.

Ми із сусідами тільки й говорили про те, коли все закінчиться. Обговорювали події, то там вистрілили, то тут. Ми думали, що все закінчиться за дві-три тижні...

Але потім почалося страшне. Пам’ятаю, було два дні дуже сильних обстрілів. Коли лежиш і чуєш звуки снаряду, що летить, і здається, що він летить у тебе. Як у фільмі – наближається-наближається, уже будинок починає трясти. Було кілька моментів, коли я мало не впав, якби не тримався за стіни – так сильно гойдався будинок. Ось ці пару днів хотілося б забути.

Стало зрозуміло, що потрібно виїжджати з Донецька. Спочатку виїхала родина, а я залишився. Думав, що тиждень-другий переживу, і все закінчиться, розберуться. Однак кілька днів були такі обстріли, що я буквально жив у коридорі, куди виніс ліжко й подушку.

Я чув на п’ятому поверсі свого будинку, як снаряди, ракети «Градів» літали над дахом. Тоді я зрозумів, що і мені треба виїжджати. А якщо я виїду, то це надовго.

Дружина з дитиною вже були в Мелекіному, я з батьками виїхав тижнів за три. Спочатку ми залишилися в Мелекіному, думали, покупаємося в морі, поки все пройде. Коли ми там прожили місяць і гроші закінчилися, то зрозуміли, що цьому немає ні кінця ні краю і нам треба десь облаштовуватися.

Стали шукати квартиру в Маріуполі. Знайшли її з великими труднощами, оскільки пів-Донецька з’їхалося сюди і ціни на оренду були космічні.

Труднощі чекали всюди. Абсолютно незнайоме місто, нема до кого звернутися... Усе, що могли, вивезли із собою. У багажнику машини багато не забереш, сковорідки або чашки не було. А коли настала зима, з’ясувалося, що нам потрібні теплі речі, які залишилися в Донецьку.

Я пішов працювати в таксі в абсолютно незнайомому місті, більше йти було нікуди.

За півроку мого життя в Маріуполі до мене з Донецька приїхав мій колишній директор. Ми стояли на стоянці біля супермаркету, обговорювали питання. Поруч почувся хлопок багажника, і директор ні з того ні з сього раптом відскочив на три метри. Він сказав, що в нього вже рефлекс, тому що він подумав, що це вибух. Мене це вразило, хоча я і сам був такий же точно.

Що зараз? Роботу в Донецьку я втратив. Що далі – незрозуміло. Поки ясно лише, що все нажите працею загинуло. Горизонт планування на сьогодні - щонайбільше тиждень. Ми не знаємо, що буде завтра. Тому, звичайно, я мрію про те, щоб квартира в мене була, щоб дохід був. Щоб знати, що через рік я знову не опинюся на вулиці. Бо щастя – це вечір у сімейному колі, коли поруч бігає дитина, коли готова вечеря і не стріляють.

Раніше, коли я дивився фільми про війну, я думав, що це далеко і неправда. І коли виявилося, що по Донецьку, процвітаючому місту, яке фактично було другою столицею, почали стріляти з «Градів», з танків, будинки буквально валилися, це було складно прийняти. Пам’ятаю, якось вийшов вранці з дому, а новий асфальт, який недавно поклали в моєму районі, увесь у гусеницях від танків, весь поритий, буквально знищений. Це було для мене потрясінням.

Але ми навчилися виживати. Якщо мене закинути в інше місто, я там виживу, аби машина була.