Карина Гризлюк, 10 клас, ліцей природничих наук" КМР"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Гарбуз Оксана Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Привіт. Мене звати Карина. Зараз мені 16 років, і я нарешті наважилася розповісти вам про це. Тож вибачте, якщо я звучатиму неправильно або занадто емоційно — це важко, стримувати себе під час розмов про події, які змінили мою особистість на сто вісімдесят градусів. Та дівчинка, яка боялась однієї згадки про війну й кожної секунди тривожно перевіряла телефон на виявлення повідомлень про повітряну тривогу вже виросла, на жаль, занадто рано. Життя до війни здавалося простим і зрозумілим. Але з початком повномасштабного вторгнення все різко змінилося. Разом із новинами про вибухи й окупації у моє життя увірвалися страх, тривога й біль, які раніше я бачила тільки у фільмах. І мені довелося дорослішати. Починати звертати увагу на те, що відбувалось навколо мене.

Коли моя найкраща подруга Арина перестала відповідати на повідомлення, а наступного ранку я дізналася, що її місто було окуповано — я вперше відчула тваринний страх.

Це не просто вкидання адреналіну у тіло й легкий мандраж, це було відчуття повного скам’яніння, неначе сотня тисяч мурах обхопили усе твоє тіло й почали душити тебе, й вони відпустили мене лише тоді, коли я після місяця перерваного зв’язку, десятка непрочитаних повідомлень обійняла її й прошепотіла: «Я поруч. Усе буде добре. Тепер ти у безпеці». Як ви вже здогадалися, Арина виїхала з окупації живою й неушкодженою, але цей страх, який кожен раз охоплював мене, коли вона розповідала про жахіття, які коїлися у Рубіжному, я пам’ятатиму завжди. Цей момент змінив нас обох. Тоді я, ще зовсім юна й нічого не тямуща в якісній психологічній допомозі, вперше простягала свої руки для обіймів, готувала чай для неї й годинами слухала її сповідь.

Спочатку мені здавалося, що я просто "роблю те, що треба", але згодом я зрозуміла — допомога не завжди про великі вчинки, вона також про присутність і співчуття.

Я переживала кожну подію з Ариною разом, допоки всі сльози й страхи не закінчились, і слабка усмішка не засяяла на її обличчі. Тоді я зрозуміла. Я все зробила правильно. Кожного разу, коли я чула її сміх, я розуміла – ці всі безсонні ночі, поки я заспокоювала її, ці всі мовчазні погладжування по голові, поки вона намагалася заснути після ще одного жахіття… Це все не дарма. Воно варто того.

Одного дня стало зовсім тяжко. Помер мій хрещений. Він завжди був поруч, був моїм "світлим дядьком", і я не могла повірити, що більше не почую його сміх.

Було відчуття, ніби щось усередині обірвалося. Тоді я зрозуміла, як швидко мені доведеться подорослішати. Але підтримка — простий мамин поцілунок у лоб, обійми й коротке «Я теж за ним сумую, доню», дали мені вивільнити усі можливі емоції в один єдиний вечір. Далі я не плакала. Тільки з гіркою усмішкою гортала його фотографії й відволікалась лише тоді, коли мама знову й знову повторювала мені, що вона поруч. Це допомогало. Сум змінився почуттям ностальгії, і тоді я зрозуміла головне – якби поруч не було нікого, навряд чи я б витримала.

Саме тоді я зрозуміла, що таке справжня єдність, непоборність нашого народу... Не лише на рівні прапорів чи гасел, а у звичайних справах, у бажанні не дати нікому лишитися на самоті. Тепер я впевнена, що Україна — це не просто територія, на якій я живу.

Це моя Батьківщина. Моя сила й надія. Це країна, яка дала мені можливість відчувати, що я не одна, щоб не сталося.

Українці — це бути поруч тоді, коли людині страшно, коли втратили дім, опору, звичне життя. Це підтримка навіть під обстрілами й у підвалах, підтримка кожного, хто потребує цього. І, чесно кажучи, я впевнена, що з такими серцями – ми досягнемо перемоги. Як досягаємо маленьких перемог кожного дня — над собою, над нашими страхами і тривогами. Тому що ми, українці – разом завжди. Ми єдині.