Юлія Янушевська, група БО-111: опорядження будівель та споруд, Львівський фаховий коледж Львівського національного університету природокористування

Вчитель, що надихнув на написання есе — Кукла Наталія Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ви ніколи не задумувались, що для Вас означає війна? Коли Ви живете в місті, ваше уявлення про це слово не таке як у тих людей, що були і є на фронті. Але згадаємо часи коли ми це відчули на власній шкірі. 24 лютого 2022 рік — цей день досі наводить страх на мене. В момент коли проснулася не від слів «вставай в школу, а то запізнишся», а від слів «Вставай, почалась війна».

Я пам’ятаю цей день по сьогодні, коли мої батьки пакували речі в сумки на про всяк випадок, ховаючи в них документи, походи в сирий і холодний підвал, новини по телевізору 24\7 і страх того що завтра може не настати. Але одного дня настала страшна новина для нашої сім’ї. Батько пішов воювати. Він пробув на війні 3 роки і встиг назбирати багато цікавих і сумних історій, які іноді він нам розказував. Я хочу поділитися однією з цих історій разом з вами.

На початку війни ми всі чули як літають ракети і воєнні літаки над нашими головами, ми чули звуки сирен по всюди: з гучномовців, з новин, з телефонів, з радіо. Ми читали багато новин в різних телеграм чатах, але іноді вони були рейковими.

Мій тато розказав мені одну з своїх історій, з якою я хочу поділитися з вами. Батько разом з трьома своїми однослужбовцями були приятелями. Вони подружилися під час перебування на воєнній частині. Десь в квітні 2022 року вони вирішили створити групу в телеграмі, щоб повідомляти рідних про повітряну тривогу. Але потім цей канал став вірусним і на сьогоднішній день він налічує в собі майже 400 тисяч користувачів. Ніхто не очікував такого впливу, але вони продовжували свою роботу повідомляючи про небезпеку.

Пройшло вже 2 роки, це був 2024, донати стали набагато меншими від людей, а потреб військам більшими. Були лишень одиниці тих, хто давав гроші волонтерам на благодійність,

але порівняно з початком війни допомога значно зменшилась. І тут, мій тато з його товаришами вирішують створити групу не просто щоб повідомляти про повітряну тривогу, але й щоб допомагати військам на фронті. Вони почали волонтерити і збирати гроші на допомогу військам в телеграм каналі. Вони робили різні оголошення, піднімали всім настрій під час тривог, розуміючи, що треба людям трохи розслабитися, а також робили різні волонтерські розіграші і конкурси для збору грошей на війська на фронті. Якщо ви думаєте що це було надарма, я вас змушена розчарувати. Наплив став великим, люди почали знову помагати військам, а

мій тато з колегами, в той час, закупляли все необхідне спорядження військовим, які це потребували, давали гроші на лікування і тому подібне. Тож невже ви гадаєте, що якщо ви не поможете військовим, нічого не станеться? Нажаль це не так.

Кожна гривня помагає військовим вернутися в нормальне повсякденне життя.

Коли мій тато повернувся додому після служби, він мені багато чого ще розказував. Наприклад, як одна людина, яка боялася фронту і не хотіла туди іти, пішла в волонтери і його життя і світогляд змінились кардинально. Зараз він помагає військовим, помагає людям в зоні обстрілів і закликає інших помагати військам. Ви спитаєте, що його змінило? Все дуже просто. Війна, і те, що він бачив.

Тато розказував, що в очах того чоловіка, коли він вперше це побачив, читалися страх і переживання, ніби в думках він думав, «а що якби я потрапив на їх місце? Що якби мені довелося жити в таких умовах?».

На мою думку, кожен має задати собі це питання, перш ніж виділятися в соціальних мережах зі своєю «патріотичною» думкою. Невже ви думаєте, що поступили б інакше? Невже ви думаєте, що ваші інстинкти виживання інші? А ви спробуйте уявити себе на цьому місці. Не так приємно, правда ж?

Цим твором я не хотіла когось образити чи принизити, я висловила свою думку, я показала як я бачу війну в своїх очах. Я визнаю, що не є сильною патріоткою, але й не перебільшую з цим.

На мою думку, людям пора проснутися і відкрити очі. Війна не закінчилась і не закінчиться поки ми разом не згуртуємось і не станемо єдиним цілим заради подолання спільного ворога.

Я хотіла показати, як дрібні речі, можуть змінити свідомість людини, бо в якийсь момент ми знову змінимо свою думку, і нічого з цим не зробиш, бо такі вони, людські інстинкти. Але єдине що ми маємо завжди пам’ятати, те що ми українці. Ми маємо відстоювати своє, як це робили наші предки до нас, бо український дух незламний, хоч би як нас не старались викорінити, ми не піддавались. Тому потрібно боротися, довести усьому світу що ми – Україна, а Україна – незалежна держава з неймовірними і унікальними людьми!