Вероніка Яковішена, група Мс-101, ВСП «Львівський фаховий коледж Львівського національного університету природокористування»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Кукла Наталія Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я ніколи не забуду ранок 24 лютого 2022 року. Прокидаючись ранком, заходить до кімнати мама і каже до школи ти сьогодні не йдеш, дівчинко моя «Війна почалась». В мене зʼявляється нерозуміння, з’являється багато думок. Як? А що тепер робити? А що буде з нами, та з нашою країною? Сідаючи біля мами, мама мене пригорнула та почала пояснювати наступні наші дії. Каже дивись: мені треба сходити на роботу, а ти за цей час сходи в магазин, купи багато круп, солі, консерви. Мама поїхала на роботу, а я почала збиратися до магазину, дорогою попри райадміністрацію, починає лунати сирена. Я дуже злякалась, розплакалась, але взяла себе в руки. Зайшовши в магазин, я бачу пусті полички та багато людей які штовхаються та скуповують все. Але все ж таки де що встигла купити.

Приїжджає до мене тато, каже збирай себе та сестру ви їдете в село, я розплакалась, почала переживати за батьків, та казати що без них ми не поїдемо.

Тато пояснив, що без роботи лишитися вони теж не можуть, адже зараз почалися тяжкі часи,треба на щось жити, ціни зростуть, та й на всякий випадок відкладені гроші треба мати.

Мене та мою сестричку привезли в село, батьки побули з нами пару днів, нас трішки заспокоїли та пояснили що до чого. Я з сестрою у селі під наглядом бабусі перебувала упродовж 2-3 місяців, батьки до нас старалися приїжджати якомога частіше. В селі війни я не відчувала. Але потім батьки вирішили нас забрати до міста, щоб бути усім поруч, та і мені з сестрою так буде спокійніше.

Приїхавши до міста, я почала кожну годину чути гучну сирену, ходити до підвалу по 10 разів за день, вставати у ночі та йти в укриття, збиратися за 3 хвилини максимум,

носити з собою тривожні валізи.

Знаєте! Дивно, адже до війни ніхто не знав сусідів в обличчя, ніхто з під’їзду не спілкувався не вітався між собою. Висновок який я зробила, війна людей почала зближувати.

Одного дня прийшовши додому, мама та тато, покликали мене із сестричкою на кухню, посадили нас за стіл, та сумним голосом сказали, що тато йде воювати. Адже найважливіший обов’язок це допомога своїй країні. В тата був день на збори і прощання з сім’єю.

Спочатку тата відправили на військову підготовку до міста Яворів, де він навчався на розвідника. За час перебування у Яворові, він дзвонив до нас понад 5 разів за день, казав як за нами сумує, але на жаль приїхати до нас хоча б на день не може. Після навчання його прикомандирували в 57-му бригаду, яка базується у місті Кропивницький. Працював у групі розвідки, під прикриттям як зв’язківець.

Цей день я ніколи не забуду!

За день до цієї страшної події, ми збиралися на весілля до Хресної мами. В той день ми з сестричкою в останнє говорили з татом, ми навіть подумати не могли, що це остання наша розмова з ним в цьому житті.

На наступний день, тато подзвонив до мами зранку, сказав: «Іра, я йду на завдання, ситуація тяжка, не знаю чи вернуся, поцілуй за мене дітей, кохаю вас». Після цього коротко дзвінка, ми з ним втратили зв’язок. Тривали місяці пошуку тата, сліз, болі, не розуміння що з ним сталося? Чи він живий?

Ми дізнаємося, що тато загинув виконуючи бойове завдання в с. Давидів Брід Бериславського району Херсонської області.

Біль яку відчула Я та моя родина, нікому не бажаю таке відчути.

І ось цей страшний день для мене та моєї сім’ї настав. Йдучи зі сльозами на очах за машиною яка везе тата, я згадувала щасливе дитинство з ним, наші смішні моменти, підтримку тата. Та не розумію, як бути далі без нього…

Цим ЕСЕ я хочу донести до людей, що зараз такі часи, що треба кожну секунду цінувати з дорогою для вас людиною, адже потім може бути пізно. Ця війна зблизила багатьох людей, але Україна і багатьох на жаль втратила…