Коробка Наталія, вчитель зарубіжної літератури Комунального закладу "Дергачівський ліцей №3" Дергачівської міської ради Харківської області

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року в нашому ліцеї повинно було відбутись шоу мильних кульок, але в один момент мирне життя лопнуло, як та мильна кулька. Замість шоу почалась війна. До свого кабінету я потрапила майже через рік, а оголошення про шоу весь цей час так і висіло на дошці.

Воно було ніби нагадуванням з минулого життя, а в реальному були вибиті майже всі вікна в школі, пробитий снарядами дах, посічені осколками стіни, вирви від снарядів, поранені колеги, загиблі учні.

Про те, що почалась війна, я дізналась з телефонного дзвінка своєї колеги, яка кричала про обстріл Козачої Лопані,  про танки, про те, що її мамі ледве вдалось звідти втекти.  Я ходила по кімнаті у нічній сорочці і все перепитувала чоловіка: «Що це?».  Він першим сказав: «Війна, кицю». Ось так війна увірвалась у моє життя, але усвідомлення великої біди прийшло пізніше. Тому мій мозок вигадував щось типу «це якесь непорозуміння», «все скоро з’ясується». А телефон розривався від дзвінків … З’явилась нова реальність, яку було дуже важко прийняти. І повна розгубленість…

Звуки вибухів ставали все ближчими, над нами летіли ракети, а згодом ми дізнались про влучання у житлові будинки, і найжахливіше, що це було поруч. Якась зловісна рулетка, коли ти не розумієш, що буде з тобою і близькими. Кожен день починався і закінчувався телефонним дзвінком до рідних: просто почути голос, що всі живі.

Від обстрілів довелось ховатись у льосі. Згодились і сухарі, які були в домі, бо хліба в магазинах не було. Спали одягнені, постійно прислухались, щоб встигнути вибігти з будинку або в коридор між двома стінами. Страх оселився в душі і тілі, страх за рідних, за дім. Обстріли посилювались, і ми вирішили виїжджати. Як зібрати все життя в багажник автомобіля? Куди їхати? Подалі від обстрілів, але куди?

Ми тяглись у 40-кілометровій тягучці, у вікнах авто діти, тварини, молодь, літні люди. Хтось іде поруч з машиною, хтось з собакою, хтось в туалет, хтось їсть на ходу, там закипіла машина, якась опинилась в кюветі. Ми рухались в сторону Тернополя.

 8 березня проїжджали через якесь містечко, а там на вулицях було повно букетів квітів. Якась несумісність: квіти, жіноче свято і війна…. По дорозі ми зупинились біля волонтерського намету з їжею. Мій чоловік якось соромився цього, і коли я принесла в машину дві мисочки борщу, у нього на очах з’явились сльози. Ми  плакали від безпорадності і від того, що не ми давали, а нам. Ми ночували у людей, яких ледь знали, нам допомагали люди, яких ми зовсім не знали. Дякую їм усім, небайдужим і щирим.

За фахом я вчитель російської мови та літератури, але зараз я зовсім не розмовляю російською. Ось такий парадокс. Чому саме такий фах я обрала? Просто подобалось, і роботу свою я дуже люблю і не уявляю себе без неї.

Колись у фейсбуці я побачила світлину і допис знайомої про вікно. На підвіконні вазочка з квітами, а поруч яблука, вони з дому, тому дуже дорогі для цієї людини. У мене також є вдома своє вікно. Зараз на підвіконні стоять хризантеми з моєї клумби, а поруч кицька-годинник, яку ми привезли з евакуації. Через моє вікно проходять усі пори року. Зараз милуюсь черешнею, яка вбралась у жовте листя, і такого красивого кольору я не бачила ніде.

Цього літа ми смакували ягодами, а минулого року всього цього у мене не було, я ніби пропустила рік життя. Коли після повернення додому ми вигрібали під черешнею листя, то знайшли жменю осколків. Страшно уявити, що могло зробити з людиною це залізяччя.

Пишу про війну ніби в минулому часі, але, на жаль, вона продовжується вже понад 600 днів. Скільки болю, втрат, руйнувань. Моє життя мов на паузі, але в ньому з’явилось село, яке прихистило мою родину від обстрілів. Опинившись на Тернопільщині, в краю бандерівців і нациків, ми були там не переселенцями, а гарними сусідами.

Ці люди стали для нас ріднею, а білки, зайці, лошата, які забігали до нас у двір, були емоційною підтримкою. А ще у нас на городі за хатою був свій windows, такий краєвид, якому позаздрить кожен.

Вірю у незламність і силу мого народу. Пишаюсь, що я частина такої сильної нації. Україна переможе, бо не може бути інакше!