Коробка Наталія, вчитель, Комунальний заклад "Дергачівський ліцей № 3" Дергачівської міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Уже майже 1000 днів війни, днів жахіть і втрат, сподівань і розчарувань. Коли почалася війна, я думала, що життя зупиниться, але на те воно, мабуть, і життя, що продовжується за будь-яких умов, хочемо ми цього чи ні. Народжуються дітки, одружуються молодята, працюють школи, але поруч з життям причаїлась смерть, і її пазурі тим міцніші, чим ближче населений пункт розташований до зони бойових дій.

Я мешкаю саме в такому регіоні – у містечку Дергачі поблизу Харкова,  зовсім близько до кордону з рф.

Після повернення з евакуації, де було безпечно і спокійно фізично, але важко психологічно, поступово звикала до життя у прифронтовому місті. Вибухи,  сирени, шахеди, ракети, каби, обстріли, страх – ось частина мого повсякдення. Але є й інша частина мого життя всупереч усім жахіттям. Намагаюсь насолоджуватись життям тут і зараз, радіти кожній дрібниці.

Раніше мир сприймала як щось постійне, непорушне, а виявляється він такий крихкий, і все можна втратити вмить.  

Цьогоріч на моєму подвір’ї багато квітів. Я вагалась весною, чи потрібно їх взагалі саджати, адже постійні обстріли, не знаєш, що тебе чекає. Але чоловік сам привіз мені розсаду, і в мене не було вже вибору. Це такий був натяк від нього: тримайся, все буде добре, роби красу, і тобі буде легше.

Квіти спрацювали: кожного дня я насолоджуюсь їх цвітінням, і це додає сил.

Школа, де я вчителюю, працює, на жаль, лише дистанційно. Між мною і дітьми екран, межа, через яку не простягнеш руку, не підійдеш, не обіймеш, не прошепочеш щось важливе на вушко. Але з яким задоволенням ми зустрічаємось у безпечних просторах, де немає цієї межі, де можна обійматись, сміятись і просто стояти поруч.

Які сильні мої учні попри усі виклики війни! Я знаю, що їм болить, бо хтось втратив дім, близьких, можливість займатись улюбленою справою, хтось боїться, але не подає вигляду.

Наші діти все здолають, їх треба тільки підтримати. Я впевнена, що перемога і мир, незважаючи ні на що, прийдуть в Україну. Молодь – наше майбутнє. Дуже хочу, щоб діти були щасливі і жили у мирі, бо людина народжується не для війни.

1000 днів війни – це 1000 важких кроків до перемоги, і з кожним днем ми ближче до неї.

Під час війни я втратила маму. Так, вона була старенька, але її смерть стала  несподіванкою. Дуже боляче, що вона, яка народилась перед другою світовою і знала ціну миру, переживши голод, холод, знову змушена була відчути на старості усі лиха війни. Мені так хотілося захистити матусю від війни, але її серце, на жаль, не витримало. На цвинтарі, де вона похована, є Алея Героїв, тих, хто віддав своє життя за мир в Україні. Їх там багато, з прапорами, молодих, красивих, які могли б жити, працювати, але полягли за найцінніше – мир і незалежність.

Найголовніше, до чого ми всі прагнемо, - це мир. Хтось це робить на полі бою, хтось за верстатом, хтось донатить, хтось волонтерить, і таких хтось безліч, непомітних, але дуже важливих.

Я не вірю, що навала варварства і тероризму зможе подолати українців. Навіть у такий важкий час ми мріємо, будуємо плани, бо це частина майбутнього без війни, основою якого є мир. А скільки у мене мрій назбиралось! Я дуже бережу ті мрії і не даю їм впасти в безодню безнадії.  Вірю в перемогу і мир в Україні!