Галковська Вероніка, учениця 8 класу Комунального закладу "Дергачівський ліцей №3" Дергачівської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коробка Наталія Володимирівна

Війна. Моя історія

Мені здається, що  більше ніколи не забуду той ранок, коли  прокинулася  і не зрозуміла, чому мене не розбудила мама, чому вже дев'ята ранку, а я ще вдома. Саме 24 лютого, у четвер, моє життя змінилося. Годинник показував дев'ять годин тридцать чотири хвилини. Навіть зараз, коли я бачу на годиннику дев'ять  тридцять чотири, то з острахом згадую той ранок. Я ще була сонна і хотіла спати, почала розпитувати маму, що коїться, але нашу розмову перервав потужний вибух. Спати більше не хотілось.

Тоді я дуже злякалася, бо вперше в житті почула, як вибухає ракета. Той страх неможливо описати словами, здавалось моє тіло заціпеніло, я нічого не розуміла. Перелякана, я сіла між мамою й татом. Доки вони мені пояснювали, що відбувається, я потроху оговталась, але прийшло відчуття, що дитинство раптом закінчилось. Тепер потрібно бути сильною.

Коли почалось дистанційне навчання, я зрозуміла, що моє життя без  друзів та однокласників сумне, буденне та сіре. Було так прикро опинитись в ізоляції від звичного спілкування, від улюблених занять, від подорожей. На той момент журбу та смуток розвіювали тварини. Так як я живу у невеличкому селі Польова, то наша родина  тримає різноманітну живність. Це і кізочки, і курочки, і кролики, і котики, і собачки - такий собі «ноєв ковчег».

Чимала сімейка, але всі тварини ладять між собою. Я допомагала батькам піклуватись про них, гралась зі своми улюбленцями, але ж все одно то не люди, хоча і прекрасні психотерапевти, які відволікали мене від сумних думок.

Під тягарем самотності я почала писати вірші та пісні, придумувала мелодії та награвала їх на фортепіано. З шести років я навчаюсь у музичній школі і просто обожнюю співати. Для мене творчість - це такий приємний стан, коли  з головою поринаєш у світ думок, фантазій, мелодій.

І саме в ті моменти, коли на душі було дуже сумно та страшно, я брала папірець, ручку і більше нічого не відчувала, окрім миру та тепла в серці.

Через півроку після початку війни в нашій родині сталась дуже приємна і важлива подія: у мене з’явився братик! Я дуже хвилювалась за маму і малюка. Ніколи не забуду, коли  вперше побачила його, такого малесенького, безпорадного. Моє життя змінилось після цього, воно наповнилось новим змістом, тепер уже не було так сумно.

Я вкладала малого спати, читала йому казочки, хоч він тоді ще їх і не розумів, гуляла з ним. Зараз мій братик вже бігає, щось там белькоче на своїй мові, і я його дуже-дуже люблю.

Нині я дуже багато мрію, мабуть, це через те, що обмежена суворою реальністю і не можу втілити задумане, яке  у мирний час було б елементарними буденними справами.  В якийсь момент мені дуже хотілося хоч кудись поїхати подалі з дому, але це скоріше була не мрія, а реакція на мій внутрішній страх, бо чогось я собі надумала, що, якщо у наше село почнуть прилітати ворожі ракети або москалі підійдуть ближче до нашого дому, то треба терміново виїжджати у якесь безпечне місце.

Поштовхом до цих думок були ще й розповіді людей, які виїхали з України за кордон. Вони говорили, що виїхати можна безкоштовно, як там гарно, що їм платять ні за що, навіть працювати не треба, лише вчи мову, от і все. А дехто ще й говорив, що повертатись додому вони не збираються.

Це було якось так спокусливо, що мені хотілось, щоб моя родина також виїхала за кордон.  Зараз я дивуюсь тим своїм думкам і мріям і дуже рада, що ми вдома і нікуди не виїжджали. В селі у мене з’явились нові друзі, та й так повсякденного клопоту вистачає: навчання у школі, фортепіано, братик потребує моєї уваги, батькам допомагаю.

А найбільше я мрію про скоріше закінчення війни, про перемогу. Мрію знову ходити до школи, зустрічатись із друзями.

Стосовно закордону, то я обов’язково поїду подорожувати чи до Німеччини, чи до Польщі, чи ще кудись, але то буде вже зовсім інша історія. Це буде вже мій свідомий вибір. Вірю в свою державу, в мій народ. Все буде Україна!