Анатолій Дмитрович жив та працював у Луганську. Коли над головою засвистіли кулі, тимчасово поїхав на дачу. На семи «квадратах» чоловік живе не перший рік, але починати життя з нуля на новому місці вже немає ні сил, ні можливості. У його мріях немає ні дорогих машин, ні розкішних квартир, лише бажання дізнатися про закінчення війни, щоб відпустило почуття постійної тривоги.

Я закінчив Дніпропетровський металургійний інститут. Працював у галузі чорної металургії. Перед пенсією 10 років працював на заводі Пархоменко. Вся моя сім'я – це дружина, зараз вона дуже хворіє. 1995-го ми втратили синочка. Я собі місця не знаходив, а дружині ще гірше було. Потім узяв ділянку, хотів будуватись, а тут перебудова і все полетіло в прірву. Довелося змінювати роботу. П'ять років будував дороги.

Поруч зі мною рвалися снаряди, і стріляли з усіх боків

У нас війна розпочалася у 2015 році. Обстріли були, поруч зі мною рвалися снаряди, і стріляли з усіх боків.

У Луганську залишилася квартира, а зараз я мешкаю на дачі. Капітального приміщення я не маю. Я збирав будматеріали, щоб будинок збудувати, але до війни збудував лише сарай розміром два метри на три з половиною. Гарний такий, стійкий. Я його обклав плівкою, склав грубку і дерев'яне ліжко зробив.

Загалом я живу досить комфортно. У мене 5000 гривень пенсія, плюс 1000 переселенських отримую. На житло вистачає, дрова, щоправда, подорожчали. Минулого разу купив машину дров за 2300 гривень, цього року – вже 4800.

Поруч зі мною рвалися снаряди, і стріляли з усіх боків

На тлі цукрового діабету почав втрачати зір, ось кришталик мінятиму. Іноді такий розпач бере, що хоч вий, але я поїхати звідси не можу. Мрію лише про закінчення війни, адже все одно живеш в очікуванні обстрілів та стані постійної тривоги.