Харитонова Діана, 11 клас, Харківський ліцей №51

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пилипенко Лідія Андріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Шістнадцять років… Це так мало… Але вже сьогодні моє життя поділене навпіл…Яка я була щаслива до 24 лютого 2022 року! Над головою було блакитне та чисте небо, влітку мелодійно і дзвінко виспівували солов’ї, переливаються різними барвами квітів наш рідний український І в страшному сні не могло привидітися, що чорний рашистський чобіт буде топтати наші ниви і поля, гинутимуть дорослі і діти, цвинтарі не вміщуватимуть загиблих, ми забудемо, як це спати спокійно, не боячись, що у твій будинок прилетить чи то ракета, чи КАБ, чи БПЛА, чи ще якась страшніша річ…

Моє рідне місто Куп’янськ є найбільшим залізничним вузлом в області після Харкова й розташоване всього за сорок кілометрів від кордону з РФ.

Тож не дивно, що в перший день війни повз наш будинок нескінченним потоком двадцять чотири години на добу проїжджали тисячі одиниць техніки.

Дивишся і розумієш: то «поїхала» чиясь смерть…

Жахи тільки починалися. Скільки часу нам довелося провести в підвалі! Там було лячно та холодно, а ще дуже сиро. Через конденсат на голову постійно падали краплі води, вони були крижані… Батьки боялися війти на вулицю, щоб принести якоїсь їжі та води. Коли бігли до знайомих у підвал ( у нашому будинку він відсутній), мій маленький братик узяв із собою свою улюблену м’яку іграшку. І раптом назустріч нам їде ворожий танк.

Страшна картина: дитина, яка притулила до грудей іграшку, і дуло танка, що направлено на тебе… Пережитого не передати словами. Та ,слава Богу, обійшлося… Але з пам’яті цей страх уже ніколи не зітреться.. Звідки знати, що в тих нелюдей в голові?..

Пізніше в місті з’явилися катівні. Як звірів, відловлювали наших хлопців, знущалися з них, багато звідти так і не повернулися до своїх домівок. Інколи їх виводили з підвалів і змушували фарбувати мости в кольори російської символіки. І нині куп’янський напрямок – один з найгарячіших на всій лінії фронту. Після деокупації нашої Харківщини у вересні позаминулого року загарбники не полишають спроб знову захопити місто, яке понад пів року перебувало під їхнім контролем.

Росіяни знову намагаються наступати ,тому активно обстрілюють Куп’янськ і навколишні села. Хочуть перетворити ці населені пункти на Маріуполь, Вугледар, Вовчанськ, Покровськ, Часів Яр, Бахмут…

Жити там стало неможливо, тому ми із сім’єю переїхали до Харкова. Але я дуже сумую за домівкою, так хочеться зайти у свою, а не зйомну квартиру, лягти у своє ліжко, випити чаю зі своєї улюбленої чашки. Та, на жаль, це тільки мрії… Виявилося, що і в Харкові немає спокійного життя. Наші «добрі» сусіди не можуть змиритися з тим, що Харків – таке прекрасне місто. Вони хочуть зруйнувати його, залякати мешканців.

Але харків’яни, як і всі українці, вірять, що перемога буде за нами. Не може так бути, щоб зло перемогло. Зло повинне бути покараним, адже нас підтримує більша частина світу.

Хіба могли ми колись подумати, що будемо жити у стані війни ТИСЯЧУ днів?! Тисяча днів – це ціла вічність… Вічність смертей, страхіть, знущань, руйнувань, ріки крові, океани людських сліз… Загибель дітей, які ніколи не виростуть і не створять свої сім’ї…

Ми не можемо нормально жити, навчатися, відпочивати. Мурахи ідуть по тілу від виття сирен, які, здається, ніколи не замовкають…

Та я все ж таки вірю, що буде і в нашій країні свято – День Перемоги! І знову буде мирне небо. І заспівають солов’ї. І заквітує рідний український степ. І піднімуться з руїн і відновляться наші міста і села. І моя сім’я повернеться до українського Куп’янська. І я ляжу на своє улюблене ліжко, укриюсь своєю м’якесенькою ковдрою і буду спокійно та безтурботно спати аж до самого ранку, насолоджуючись прекрасними снами, де немає місця війні.

І вся моя родина збереться на кухні, і я вип’ю чаю зі своєї улюбленої чашки!

Дуже хочеться, щоб це сталося якнайшвидше!