Лукашук Поліна, 11 клас, Вугледарський навчально-виховний комплекс "Політехнічний ліцей - загальноосвітня школа I-II ступенів" Вугледарської міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Луньова Анжела Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Все почалося навесні 2014 року. Маленька шестирічна дівчинка, сповнена щастя, в пишній бузковій сукні поспішала з батьками на випускний до дитсадочка. Усі люди навкруги були привітні та щасливі, хлопчики та дівчата випускали в ясне небо повітряні кульки, прощалися з дитинством.

Попереду її чекало шкільне життя – нове та незвідане, та не судилося, принаймні, не в цьому місті поміж териконів.

Родина збиралася на святкування матусиного дня народження, на вечір чекали гостей. Тоді ніхто навіть уявити не міг, що станеться те, що згодом будуть називати «народною владою». Бойовики захопили владу і почали встановлювати свої правила проживання, всюди були озброєні солдати, блокпости на виїздах з міста.

Одного дня батьки вирішили виїжджати до бабусі, і на першому ж блокпості їх зупинив молодий хлопець зі скляними очима та автоматом в руках. Він щось кричав незрозуміле, потім наказав батькові вийти з машини, і після довгих сперечань, нарешті дозволив поїхати.  

Від тої миті маленька дівчина стрімко подорослішала. В інші часи дорога була швидкою і легкою, та в той день здалося, що вона була нескінчена. Бо коли приходиться від чогось тікати, почуття що за тобою женуться не залишає тебе.

Нарешті, доїхавши до бабусиного селища, всі трохи заспокоїлися, втомлені від переїзду та сповнені жахливих емоцій, полягали спати.

Почалося інше життя, нові друзі, нова школа, звичайна сільська замість профільного ліцею. Та це не саме страшне, весь жах був попереду. Почалися обстріли, від яких навіть будинок тремтів. В колись ясному небі замість птахів почали літати ракети. Шкільне життя проходило під партами або у підвалі. Дівчина навчилася рахувати не на олівцях та яблуках, а на розпечених дулах градів. Коли стало зовсім нестерпно, довелося їхати подалі від боїв.

Знову інше життя, все як по колу, знову містечко між териконами, нова школа-ліцей, нові друзі.

Життя ніби стало на правильні рейки. В дівчинки була своя кімната в новесенькій квартирі, шкільні будні, прогулянки з друзями, захоплення. І все би нічого, та почалася епідемія. Школу відправили на онлайн навчання, прогулянки заборонили. Всі вже звиклися з обмеженнями та продовжували жити в нових умовах.

Нарешті, прийшло повідомлення від вчителя «завтра виходим з карантину». За останній час це була найрадісніша новина.

Та радість продовжилася не довго, зранку 24 лютого 2022 року замість будильника, довелося прокинутися від більш гучних звуків. Від батьків пролунали страшні слова «почалася війна».

Як, знову кудись тікати, боятися і терпіти. Розум відмовлявся в це вірити. Однієї ночі над містом з’явилися бомбардувальники і почався обстріл.

Це була найстрашніша ніч у житті, після якої довелося знов покинути дім.

Вже доросла маленька дівчинка залишила в своїй кімнаті послання «я повернуся». Та знов все вирішилось інакше. Зрадницькі снаряди спалили до попелу всі надії на повернення, залишивши тільки спогади та сльози.

Тепер дівчинка опинилася в великому місті, де замість звичних териконів та шахт, безкрає море та кораблі.  

Поряд батьки і більше нікого з рідних чи друзів. І знову те злощасне коло нового життя, все з початку. Чуже місто, порожнеча на душі, проте безмежна жага до життя змусили дівчинку підняти голову і піти далі. Вона починає знов своє дитяче захоплення манікюром, навчається професії паралельно з уроками в онлайн школі, звикається з новим життям.

Попереду знов випускний, але вже у школі. І вірить вже зовсім доросла дівчинка, що вбереться вона  в пишну бузкову сукню під мирним небом рідної країни.