Студентка Валерія опинилася у жахливому становищу: вона з родиною довго не могла виїхати з окупованого міста, пережила страшні обстріли.

 Я навчаюсь у Львові. Проживаю у Пологах, у Запорізькій області. У першій день війни я прокинулася о 6-й ранку, бо мені написала подружка, що бомблять Харків. А потім через десять днів окупанти прийшли до Полог... Ми з батьками та сестрою виїхали, коли можна було. Зараз нікого не випускають.

Як жити, коли у тебе немає 10 днів води і світла? І коли вже відновили, і якось з’явилося відчуття, що потрібно їхати, і ми тоді зібралися частиною сім’ї і виїхали. А до того моменту життя було дуже неспокійне. Я боялася, що може кудись прилетіти снаряд. Взагалі-то, я мала їхати на навчання у Львів 8 березня, але все відклалося на незначний термін.

Коли у нас не було зв’язку, було найстрашніше. Біля мого будинку є водонапірні башти, де вода зберігається, коли світла немає. Але на них можна було піднятися – і тоді можна було піймати зв'язок. Колись я залишилася з молодшою сестрою вдома, а мама з татом пішли дзвонити, і коли вони вже поверталися, почали стріляти. Було страшно, але вони швидко повернулися. Було таке, що ми прокидались  о 5 ранку від обстрілів таких, що вікна трусилися!

Найбільше шокувало, коли ми з батьками сиділи розмовляли, і через три квартали через нас прилетіло в два будинки. І як потім ми дізналися, що це росіяни шукали тероборону. Вікно затрусилося так, що ми думали, що воно випаде. Але воно стоїть досі.

Нам пощастило: в нас є дача, в нас були свої запаси картоплі, моркви. І до цього ми закупились, хліб возили з Оріхова, мука була – продавали. Роздавали ще «гуманітарку» росіяни, але ми не брали. Водою ми запаслися. Нам вистачило на тиждень, а потім набирали, як і всі люди.

Потім ми виїхали з мамою й сестрою в Запоріжжя, а тато в нас машиніст тепловоза, він виїхав в Хмельницьку область працювати. Поки дали роботу. У мене навчання є, але багато викладачів зараз волонтерять, в теробороні.

Ми виїхали 16 березня, і тоді ми як зранку зібралися всі, до нас прийшли родичі. Вони з нами мали виїжджати, і ми сиділи гадали: їхати чи ні, тому що вечір, ніч і ранок були спокійними. І ми думали, може, не треба, ще вдома посидимо. А потім тато зв’язався з братом, він сказав, що буде вивозити свою сім’ю до Польщі –  і ми вирішили все-таки їхати. Ми зібрались о 10 ранку, виїхали з Пологів, і до Оріхова вже були тільки російські блокпости. Ми проїхали їх десь сім блокпостів. Потім уже пішли українські, вони перевіряли багажник, бардачок, двері, все заглядали, дивились, перевіряли. Ну нікого з нас не чіпляли, тому що в нас була ціла машина дітей і жінок, а з чоловіків був лише тато за кермом.

Ми їхали чотири години, навіть більше. Найтяжче було сидіти й не подавати виду, що страшно, коли тато виходить з машин. Бо вони ж можуть всі речі викинути з багажника. Були такі випадки, що розкладали всі речі. І говорили: «Якщо ми знайдемо в тебе траву, то тобі хана». У мене так хлопця мало не прирізали ні за що.

Страшно виїжджати, зараз взагалі не випускають, зараз виїжджають через Токмак, але в тих, хто виїжджає можуть забрати автівку.

Ми не знаємо, що буде завтра. Може, я буду спати й прилетить у квартиру, не дай Боже. Надіємося на краще, що не доведеться кудись тікати. Найстрашніше для мене – що я можу втратити когось з родичів; є страх, тривога за близьких.