Нечипорук Матвій, 9 клас, Яблунева гімназія Березанської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Малишевич-Хомутовська Валентина Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Боже великий, єдиний

Нам Україну храни,

Волі і світу промінням

Ти її осіни…

Світлом науки і знання

Нас, дітей просвіти,

В чистій любові до краю,

Ти нас, Боже, зрости.

Молимось, Боже єдиний,

Нам Україну храни,

Всі свої ласки – щедроти

Ти на люд наш зверни.

Дай йому волю, дай йому долю,

Дай доброго світу,

Щастя дай, Боже, народу

І многая, многая літа

О. Кониський

 

Колись ніч була найприємнішим, найсолодшим відрізком часу доби, коли, набігавшись за день, нарешті торкнешся подушки і одразу ж провалюєшся в сон і спиш, як можна спати лише в дитинстві: жодних турбот, смутку чи жалю… Я кажу «колись», бо моє дитинство розкололося на «до» і «зараз», а «після» ще не настало. Воно закінчилось з повномасштабним вторгненням росії на територію нашої прекрасної України. Чиїсь ворожі хижі плани силоміць увірвалися у мій життєвий простір, у мої мрії, у солодкі дитячі сни, безжально порушивши усі можливі людські закони і права, забувши про елементарні чесноти.

Тепер ніч перестала бути передбачувано спокійним періодом. Сигнал повітряної тривоги моторошно б’є по нервовій системі, і ти вже не спиш, бо не спить уся Україна. 

І залишається тільки молитися, щоб усе те, смертельно небезпечне залізяччя, що зараз летить над твоєю головою, не зачепило, не зруйнувало, не покалічило, не вбило. 

І ти молишся Богу, щиро просиш миру і захисту для всіх українців. А ще біжиш геть зі своєї оселі десь у льох, хапаючи тривожну валізку, яка завжди тепер напоготові…

Тривоги – постійні супутники моїх ночей і днів. Бувають різні за терміном і частотою. Вони не дають спокійно спати вночі, не дають зосередитися у школі під час уроків, продовжують вити у моїй підсвідомості, маніакально переслідуючи.

Мимоволі згадується поезія Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти – людина?», яку ми вивчали на уроці української літератури. І тільки зараз починаєш глибоко розуміти її зміст. Як же ж важко не розгубити в собі людину, не втратити індивідуальності, не впасти духом серед цієї страшної реальності, яку нав’язали нам, сучасним дітям України, чужі дорослі нелюди. Діти сильніше відчувають усі несправедливості, що несе війна. А скількох їх уже немає серед нас?! Одним не дали жити фізично, інших, рятуючи, вивезли за межі України. І як зберегти в собі людину після цього? Я часто думаю про це, я – простий сільський хлопчина чотирнадцяти років, який практично з пелюшок спав у кабінеті директора, в учительській або просто у когось на уроці. І вчителі, і діти всіляко розважали мене, піклувалися, коли мама була зайнята шкільною роботою… Але то давня історія. Я давно уже виріс з пелюшок, а дитячі мрії вбила моторошна реальність. Мої і сотень тисяч українських дітей, які мирно спали у зручних ліжечках, відвідували дитячий садок чи школу, гралися і раділи кожному мирному дню. А потім, 

неначе у поганому сні, на нашу землю прийшла велика біда: набігла величезна орда нелюдів, що харчуються виключно людськими стражданнями і дитячими сльозами ось уже тисячу днів.

Я ніколи не міг і уявити собі, що стану свідком таких трагічних подій. І хоч на власні очі не бачив усіх жахіть, зате багато чув від друзів і знайомих, котрим не так «поталанило».

Наша громада втратила чимало своїх героїв, і сліз їхніх рідних ніколи вже не поменшає. Боляче і страшно дивитися на скалічених фізично і психологічно захисників, яких стає все більше серед нас. А родини зниклих без вісти чекають хоч якоїсь звістки…

Хіба ж після такої наочності можна відсторонитися, залишаючись спокійним і врівноваженим? Звичайно, що ні. Сучасні діти, виховані у таких спартанських умовах, ніколи не забудуть, що таке патріотизм, що означає «любити Батьківщину» і на увесь голос співати пісню «Ой у лузі червона калина похилилася…»

Так, емоції зашкалюють. І просто неможливо залишатися осторонь, коли твориться нова історія України. А ще я добре усвідомлюю, що саме нам, сьогоднішнім дітям, тим, що виживуть і збережуть у собі найкращі людські якості, доведеться відбудовувати і зміцнювати нашу державу Україну, захищаючи і прославляючи її на усіх рівнях, бо ми – нащадки козацької слави, носії пам’яті роду і не маємо жодного права забувати про це.

Ось про що я думаю останні 1000 днів війни.