У перший день війни ми вперше почули сирени. Ховалися у підвалі школи. Сиділи там, відкрились двері, зайшли російські солдати. Ми злякалися, вони запитали чи є військові, АТОвці. Сказали, щоб за двадцять хвилин ми виходили. Потім у школу, де ми ховалися, кинули бомбу, і люди почали виїжджати зі Снігурівки. У кого були гроші, евакуйовувались. А я нікуди не виїжджала - так і залишилась. 

Позавчора російські ракети таке поробили! Я ще такого не бачила. Як сирена гуде, у мене тіло труситься. Не знаю, як цю війну пережити і коли вона закінчиться. 

Нам дають гуманітану допомогу, не ображають. Як була окупація, у нас не було ні світла, ні води, ми голодували. Гроші неможливо було зняти. 

Чекаємо, щоб швидше все закінчилося, щоб діти приїхали і були всі разом. 

Найбільше шокували обстріли, було страшно. Вікна вилітали, людей убивали, це був жах. Війна - це найбільший шок. Я не знаю чи дочекаюсь нашої Перемоги.

У нас тут убило чотирьох жінок. Снаряд повідривав їм і руки, і ноги, і голови, а тіла лежали біля дому. Я не могла відійти. Я ще такого у житті не знала. Розповідають старі люди, як була Вітчизняна війна, такого не було. В однієї жінки відірвало ноги, вона кричала, але її у лікарню не довезли. Ось це я запам'ятала добре. 

Я думаю, що буде Перемога. Може до путіна щось дійде і він припинить кровопролиття. Як так можна, щоб брат на брата йшов.