Я з міста Кремінна Луганської області. Мені 26 років, є своя сім’я: чоловік, шестирічна дитина.
Зранку прокинулися о п’ятій, почули вибухи. Так і зрозуміли, що почалася війна. Ми у 2014 році також виїжджали на три роки, потім повернулися назад. Як пішов наступ, так і зрозуміли, що потрібно тікати - заради дитини.
Були фінансові труднощі, ще й морально було важко і нам, і дитині. Мій чоловік захищає Україну з перших днів. Дуже переживаю за нього, щоб повернувся живий.
Шокує, що живемо на чужині, знаючи, що є рідний дім, а туди поїхати не можна.
Приємно, що люди в місті почали згуртовуватися пропри те, що не було світла, води, газу. Люди все одно виживали. Згуртувалися і допомагали один одному.
Ми виїжджали своїм ходом. Все було на емоціях. Переїхали до Лебедина, тому що поруч в живе рідна сестра мого чоловіка. Він не хотів кидати нас напризволяще.
Хочеться, щоб якнайшвидше війна закінчилась. Мрію я про перемогу і мирне небо над головою.
