Мені вже 67 років. Сім’єю живемо в Слов’янську весь час, не виїжджали нікуди. 

24 лютого я вдома була. Це - страх, жахіття: як же братки на нас напали? Не повірили відразу. Ну, воно у нас і не втихало. Ми недалеко від Горлівки, Донецька - все поруч. Так що ми всі вісім років знали, що воно таке, а коли вже повномасштабне - то страшно. Зараз сидимо на валізах: як тільки з Бахмутом буде погана ситуація, будемо виїжджати.

Звісно, сиділи без газу, без води. Слава Богу, було світло. Ми тягали воду. В нашому віці це вже важко. Брали «кравчучку» і тягали воду – ну, це таке майже у всіх прифронтових містах. Через нас літає, і домів багато розбили. Тільки й радує, що сьогодні сонечко вийшло - оце і все.

Прильоти такі були здорові, що страх! Зателефонували родичам в росію, а вони кажуть: «Вы не волнуйтесь, это все точечно. Мирные люди не пострадают. Бандеровцев выгоним - и все будет хорошо». 

Вони не вірять у те, що тут відбувається. Навіть німці до дітей нормально відносилися, а в цих - нічого святого.

У нас скоро все закінчиться, а у них все почнеться. Все зло їм повернеться: бумерангу ніхто не відміняв.