Жити під окупацією було нестерпно. Жителі південноукраїнського села з превеликою радістю зустріли своїх визволителів. Але тепер рашисти знов обстрілюють їх з далекої відстані

Мені 60 років, я з Миколаївської області. Зараз більш-менш нормально живемо, а спочатку було страшно.

В перший день я вдома була. Ми дивилися телевізор і почули, що війна. І вірили, і не вірили. Незрозумілі відчуття були, а потім, коли окупанти в село зайшли, я вже нічого не пам’ятаю: все злилося в один комок. 

Було дуже страшно. Рашисти ходили по хатах з автоматами, відчували себе хазяїнами. 

Десятого листопада нас звільнили. Ми тут і плакали, і цілувалися з нашими солдатами, і пиріжки я пекла. І тільки ми заспокоїлися, як на Пасху бахнуло, і вчора бахнуло. Що й казати, страшно.

В перший час не було ні солі, ні муки, ні соди, ні хліба. На початку березня ще була якась гуманітарна допомога наша, а потім руського я нічого не приймала. Згодом нам возили газ в балонах, і ми самі їздили в Херсон по газ. Все було, але пережили. 

Шокувало, що були від нас вильоти і по 30, і по 50 за день. Рашисти їздили Градами і стріляли від нас. Вночі як почнуть - то дуже страшно. Ми і ховалися в садку, і місяць жили в підвалі, поки нас колаборантка не здала. 

Але як наші прийшли, то цей жах почав стиратися з пам’яті. Думали, що все буде добре, але на Пасху бахнули в церкву. Вчора теж бухнуло - то воно все згадується і все повертається. Поки не стріляють - то все нормально, а як тільки прильоти - то вже і руки трусяться знову.

Я думаю, коли весь світ скаже росії, що досить, тоді війна і закінчіться. А самотужки Україні важко протистояти.