Алистратова Дар’я, 17 років,
Комунальний опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів, с. Кальчик
Есе "День, коли почалася війна"
В який саме день для мене почалась війна? Складно відповісти. У кожного з нас є своя історія і у всіх вона різна.
Як не вибирають рідну матір, так і не вибирають рідну землю, рідний край, рідне село... Таким для мене було село Орловське, що на Донеччині. Чому було? Тому що серпень 2014 року змінив плани на життя моєї сім’ї. Я пам’ятаю, як ми збиралися до школи, я в четвертий клас, а молодша сестричка в перший. Ми їздили на репетиції, бо сестричка повинна була «давати» перший дзвоник.
Наша школа знаходилася у сусідньому селі, і коли ми їхали до села Павлопіль – з вікна автобуса побачили солдатів і військову техніку. Згодом на краю села з’явився блокпост, а військові заселялися в порожні будинки. У селі з’явилося багато бойових машин, бронеавтомобілів, танків, які навіювали смуток мешканцям села.
Дорослі були схвильовані, але нас заспокоювали і казали, що все буде добре. У селі відчувалася загрозлива тиша, доки в повітрі не почули наростаючий гуркіт. Це почалися обстріли наших сіл і так продовжувалося кожного дня. Ми зрозуміли, що почалася війна. Нам повідомили, що свято Першого дзвоника перенесли на перше жовтня. Але першого жовтня свято не відбулося, бо страшний гуркіт у небі не припинився ні вдень, ні вночі. Вибухами у Павлополі повибивало шибки в хатах, а в селі, де я жила, потріскалися будинки. А одного вересневого дня пролунав потужний вибух і згодом ми дізналися, що підірвали міст, який з’єднував два села.
Люди, особливо хто мав дітей, намагались залишити свої домівки, шукаючи притулку у рідних та знайомих. Батьки моєї мами наполягали на тому, щоб нас, дітей, відвезти у Рівненську область до тітки, доки все стихне. Пробувши там місяць, ми все ж таки повернулись додому, тому що обстріли припинились, відновились навчальні заняття у школі. Але шкільний автобус нас не міг возити, тому що був підірваний міст. Тому до школи нас возив тато раз у тиждень, проїжджаючи три блокпости, де були довгі черги. Замість трьох кілометрів нам доводилось проїжджати шістдесят.
Минав час, обстріли поновилися. Снаряди все частіше розривалися на околицях села, уламками від яких шкодило та руйнувало будинки.
Почалася зима, і за погодних умов до школи дістатися було неможливо. І батьки вирішили перевезти нас знову в Рівненську область. Там ми прожили два роки.
На новому місці ми навчалися, батьки працювали. Але серце щемило від болю за тим краєм, де рідні, шкільні друзі. Нам дуже хотілось повернутися до рідної домівки, до рідної вулиці, до рідного села. Але доки не було такої нагоди.
Через деякий час захворів дідусь, і ми змушені були повернутися у своє рідне село Орловське. Але жити у селі було важко: напівзруйновані будинки, зруйнований міст, школа, пошкоджені дороги…
І на сімейній раді було вирішено переїхати до села Кальчик. Це село, в якому є школа, дитячий садок, крамниці, залізнична станція. Зараз я навчаюсь в 11 класі. І хоч вибухи снарядів інколи чутно, але вони не лякають мене, як раніше. Війна продовжується, і це дуже хвилює мене, але я з оптимізмом вірю в майбутнє України. Моя країна ще скаже своє слово, і вічно буде майоріти над нашим рідним краєм, над моїм рідним селом наш блакитно – жовтий стяг.
Мир на землі – це найбільше благо, бо є тато і мама, рідні і близькі люди, ніхто не гине у боях, і багато радості у світі, це здійснення мрій і надій.
Для мене мир – це здобувати знання у рідній школі, робити свій край ще прекраснішим, не ховатися в підвалах з думкою про те, щоб залишитися живими, а жити, надіятись, і втілювати свої мрії в життя.
Отже, мир – це найцінніше, що тільки може бути.
.png "«Мого брата вбили росіяни»")
.png "«Мені боляче дивитись на зруйновані будинки»")
