Олійник Наталя Валеріївна, учителька української мови та літератури Харківського ліцею № 64

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни. Уже 1000! А я і досі згадую, як ми вперше спустилися до підвалу і тільки й говорили про те, що ще день-два – і все скінчиться. Ну не могли повірити в те, що в 21 столітті може бути таке жахіття. І, затамувавши подих, слухали Арестовича, який віщав, що війна закінчиться через тиждень. І вірили. Але 

потім цей же молодик щоразу подовжував терміни: місяць, два, пів року, рік… Потім, слава Богу, замовк і припинив дурити переляканих на смерть людей порожніми обіцянками.

Через два місяці я з родиною, сусіди вийшли з підвалу, зневірені, спустошені, не розуміючи, що робити, як жити далі. Душа не могла домовитися з розумом, бо десь у глибині вірили в перемогу, але бачили невтішні новини, які надходили з фронту.

Маріуполь, Буча, Херсон, Старий Салтів… Не вистачало сил рахувати наші втрати.

Билася в німому безсиллі, коли дізнавалась про чергові вбивства мирних жителів: жінок, дітей, старих;

коли чула про звірства російських нелюдів на Київщині; коли доходили новини про зґвалтування й убивства вчительок Старого Салтова.

Не могла осягнути, як можна було знищити людей, щоб забрати пральну машину чи (яка ганьба!) унітаз або спідню білизну! У часи затишшя зустрічалася із сусідами в дворі й ледве стримувала крик відчаю, обговорюючи останні повідомлення.

Дивувалась заздрості тих клятих завойовників, яка накопичувалась, як жовч у хворому міхурі, багато століть.

А заздрили вони всьому: нашій злагоді, добробуту, працьовитості; нашій мові, співучості, умінню жити в гармонії з собою, сусідами, світом; нашій волелюбності й стійкості, незламності в переконаннях. Забули, прокляті у віках, що заздрість – то великий гріх, а заздрість, котра призвела до вбивства, — й поготів! А, може, й не знали, бо хто ж із них читав Біблію?

Не виховували їх на творах великого Т. Шевченка, палких Л. Українки та О. Кобилянської, ідейного борця І. Франка. Не прославилися вони О. Довженком, У. Самчуком, В. Баркою, В. Стусом, Л. Костенко,

які ніколи не стояли осторонь проблем своєї країни. Підлаштувалися недолугі під тоталітарний режим, надягнувши маску байдужості. Головним принципом життя для них стало прислів’я: «Своя сорочка ближча до тіла», тому мовчазною згодою підписували вони криваві вироки для Афганістану, Чечні, Придністров’я, України.

А я і мої однодумці зрештою прийняли обставини й навчилися під вибухи жити й працювати, одружуватись та народжувати, виховувати дітей, відбудовувати зруйноване,

допомагати хворим, старим, тим, хто залишився без даху над головою, людям і тваринам. І щодня, щогодини підтримувати наших воїнів, які, не жалкуючи себе, рятують наші життя, нашу Батьківщину від лютого ворога.

Страшно, але саме ця війна об’єднала нас, українців. 

Криваву ціну заплатили ми за можливість усвідомити себе як націю, за можливість пишатися своєю мовою, а не соромитися її.

Ми зрозуміли, що хочемо жити тільки в Україні, радіти її добробуту, який самі ж і будемо створювати.

Від страху до гордості за свою незламність, від зневіри до твердого переконання, що Україна переможе, я зі своїми співвітчизниками подолала шлях довжиною в 1000 днів війни!

PS. Але Господь милосердний мені свідок, я жахаюсь навіть самої думки, що ця 1000 стане початком наступної…