Рябушенко Максим, 11 клас, Іванківський ліцей Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Процик Людмила Григорівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна – це не тільки битви на фронті. Це щоденна тривога, коли сирени прорізають тишу, це втрати, які болем пронизують серце, це зміни у свідомості, що назавжди залишають слід у душі. Війна – це постійна боротьба не тільки з ворогом, але й із власними страхами, болем і безнадією.

Ці 1000 днів війни, коли кожен ранок починається не з планів на майбутнє, а з думок про безпеку рідних і країни, — це випробування на витривалість, коли кожен день стає новим кроком на шляху боротьби, надії та віри в перемогу.

Мій шлях за ці 1000 днів почався 24 лютого 2022 року. Я прокинувся о 5:20, мене розбудила мама та сказала: «Почалася, синку, війна». Тоді я ще не розумів, наскільки все зміниться. Перші години пройшли в стані шоку. Мені здавалось, що це страшний сон, з якого ось-ось прокинуся. Але це була реальність. Наступної ночі я побачив блиск у вікні та почув перші вибухи. Думки були про одне: чи доживемо ми до наступного ранку. Так моя родина опинилась в окупації.

Наступні дні були схожі. Вибухи, відсутність електрики та мобільного зв'язку. Біля будинку впала ракета — пощастило, що не повністю розірвалася, і всі залишились живі. Моя реальність кардинально змінилася. Я хотів написати друзям, запитати про їхній стан, побачити новини та зрозуміти, що відбувається з моєю країною. Окупаційні війська просувались до Києва, через Іванків проходили колони російської техніки — і ми звикли до гулу. Та були і найстрашніші ночі повної тиші.

Продукти харчування зникали з полиць магазинів, ліки в аптеках розкупили. Ми ділилися з сусідами продуктами, а ще в один із днів нам дісталась свіжа риба з Сукачівського ставка.

Найбільше ми чекали приходу наших військ і визволення з окупації рідного містечка – і дочекалися: 1 квітня Іванків визволено з окупації. Ці 1000 днів війни навчили мене багатьох речей. Вірити в ЗСУ, цінувати життя і родину, допомагати близьким і знайомим. Світ став іншим, і я разом з ним.

Ми більше не живемо так, як раніше. Війна змусила подорослішати, навчитись спокійніше реагувати на повітряні тривоги. Але найстрашніші моменти на сьогодні – проводжати в останню дорогу наших воїнів-Героїв.

Моя рідна земля стала місцем боротьби, і ми всі стали частиною цієї страшної війни з нелюдським обличчям, де міжнародні домовленості втратили сенс з боку агресора. Ми допомагаємо один одному, підтримуємо, бо зрозуміли, що тільки в єдності наша сила.

За ці 1000 днів я побачив, що війна – це не просто битва зброї. Це боротьба всередині кожного з нас. Ми боремося зі страхом, болем, невизначеністю. Але водночас війна вчить нас бути сильнішими, об'єднаними, непохитними перед лицем ворога. Я зрозумів, що ми – народ, який бореться за свою свободу, і наша сила полягає у нашій стійкості та волі.

Як і тисячі років тому боронимо рідну землю кожен на своєму місці. Вірю: скоро настане Перемога, ми зможемо озирнутись і сказати: «Ми вистояли! Ми перемогли!»

Слава Україні! Героям слава!