За час війни довелося і в підвалах посидіти, і чоловіка поховати. А сина, який живе за лінією розмежування, Віра Михайлівна не бачила вже кілька років.

Пам'ятаю, що на початку війни з міномета стріляли на горі, за селом. Ми тоді в підвалах ховалися. Потім танки зайшли в наше село і військові. Всі люди були сполошені, на вулицю висипали, страшна справа...

У мене навпроти сусіди живуть, так до них у двір прилетіла міна. Від вибуху у моєї мами вікна всі розбило, а я через доріжку живу – і у мене вікно вибило. Страшно було, дуже страшно не один день, не передати.

Сиділи в підвалах, поки не почало людям в підвали прилітати, тоді вже не стали туди ходити. А мій чоловік ще був тоді живий, пішов одного разу в центр до сина, і як тільки дійшов почали стріляти по домівках. Він побіг, впав, добіг до церкви, сховався у церкві за огорожею... Поки дійшов до сина, страху натерпівся.

А потім почали по городах стріляти, і ми ночами вже в льох бігали... Зима на дворі, холодно, в льосі сидиш ні живий ні мертвий. А як «Гради» летіли, так взагалі не знали, куди себе подіти.

І здоров'я впало у мене, і чоловіка я поховала під час війни. Залишилася сама і не стала з того часу город садити, здоров'я погіршилося. І на нервах операцію перенесла, і вени хворі, взагалі, живу як-небудь.

Один син у мене в центрі живе, а інший син - на тому боці. Я його роками не бачу через цю війни. А до цього завжди приїжджав, допомагав щотижня.

Ніби як не стріляють зараз, але все одно душа не на місці. Боїмося, як би знову не почали стріляти.