[До війни] пенсія була нормальна, ми жили й не тужили. Розвиток був нормальний.

Рівно о десятій годині вечора 11 липня [2014 року] ми зрозуміли, що почалася війна, коли «Градом» дали. А так у нас війни ще не було. Ми їздили скрізь: і в Донецьк, і куди хотіли, туди і їздили. Там стояли люди, дивилися, питали й більше нічого, а потім довелося бігти...

Хто куди побіг. Ми побігли в Курахове. Були всюди: і в Кураховому, і в Вугледарі, де тільки не були. А тепер в Кураховому. І ось уже сім років без будинку, бездомні, ми орендуємо. Слава Богу, що в Кураховому є порожні квартири. Тому тут багато хто оселився, слава Богу, знайшли притулок.

Там, де проживали раніше, будинок не зруйнований. Снаряди, міни падали поруч, але жити там не можна, тому що газу немає. Ми ж газом топили, печі майже ні в кого немає, рідко в кого залишилися печі на твердому паливі. А великий будинок буржуйкою не натопиш.

Деякі люди живуть, навіть буржуйки ставлять у квартирах і виживають якось. Але це не життя, просто існування. Води немає нормальної, газу немає, цивілізації немає.

Не відчуваємо себе в безпеці, тому що до війни додався коронавірус, а ліків немає. Ми не стали здоровішими, тільки більш хворі, бо все на нервах. Скільки це нервів! А хвороби всі від нервів.