Рашевченко Олеся, учениця 10 класу Бердянської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №16 з поглибленим вивченням іноземних мов Бердянської міської ради Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грицан Ганна Леонідівна

Війна. Моя історія

Якщо людство думає, що війна – це передусім бомби, які падають, і  будинки, які палають разом із убитими серцями в них, вони точно в чомусь мають рацію. Але є дещо, що показує війни з боку того, як це має побачити світ, аби виправити  помилку раз і назавжди. Війна – це довіку несправедливість. Ніхто-бо свідомо не обирає, чи гинути під завалами, не оговтавшись від сну, чи розуміти, що домашній улюбленець (якому не можеш допомогти) захлинається у воді без шансу на порятунок, чи підсмажувати на саморобному вогні якісь недоїдки, адже в укритті більше нічого поживного немає.

Божий світ ніколи не побачить, як ниє серце того, хто потерпає від війни, не почує зойку, що виривається з його грудей. Світ угледить лише те, що не потрапляє в рамки утопії, адже всіма революціями та війнами керує несправедливість. Так відбувається й сьогодні.

Жахливого двадцять четвертого лютого 2022 Україна прокинулась від вибухів, які виписали на блакитному ранковому небі кривавими буквами “війна”. Вона увійшла в дім кожного українця. Було б дивно, якби я стала винятком. “Що? А як? Може, усесвітній жарт? Та бути не може… Стоп. Ні…”. Перші п'ять стадій сприйняття.

Як зараз пам'ятаю ошелешені очі кожного знайомого, якого я зустріла, вийшовши на вулицю мого міста того дня. А потім розмова з мамою на кухні про те, що навіть найжахливіша людина не заслуговує на те, щоб її дитина була в небезпеці, а врятувати її не було можливості, як не старайся.

Кілька наступних днів очікування невідворотного. У новинах щодня спекотно, у Бердянську напружено, тужно. А далі все як у сні, моторошному, страшному. Двадцять сьоме лютого на календарі, за вікном похмуро, мрячно. І цю сіру картинку доповнюють незрозумілі люди на танках та іншій військовій техніці, що нахабно їдуть широким Мелітопольським шосе, ніби намагаються забрати кожну з любовʼю збудовану вуличку, зімʼяти її своїм залізяччям.

А в мене в голові зринають поодинокі думки: “Ось там я пускала мильні бульбашки, а цією дорогою в п’ять років з татом до дитячого садочку ходила. Як дивно, зараз тут їде танк, справжній, страшний”.

А далі страх і заціпеніння. У поодиноких магазинах, які з острахом відкриваються, швидко зникають продукти українського виробництва, наче люди бояться голоду. А в душі наростає тривога, бо вдивляєшся в порожні полиці й розумієш, що на вулиці все більше й більше снігу, як голоду в шлунках твоїх дітей, що перелякано чекають вдома.

На вулицях порожньо, вікна будинків завішані, ніби ховають своїх мешканців.

Тато каже, що тоді в перші дні війни нас грів старенький кондиціонер, бо опалення, як і газ, швидко зникли з приходом “руського міра”.  А я стверджую, що нас зігрівав його сміх і кросворди, які ми розгадували довгими вечорами, коли не було інтернету, зв'язку й світла. Тоді ми сиділи, натягнувши на себе купу одягу, з боку, мабуть, нагадуючи єті, які увірвалися в людське житло.

Нас отеплювали думки, коли ж все повернеться на свої місця й ми знову побачимо людей, котрі, наче зістарілися в перші дні війни, а потім і зовсім поїхали туди, де не страшно.

Нас зігрівали розмови з сусідами в підвалах, куди ми спускалися, почувши тривогу, бо саме в ті моменти ми розуміли, що боляче всім. Тоді я і усвідомила вповні суть фрази, що коли страшно всім, то не страшно вже нікому. Щодня  ми відвідували дідуся й бабусю, розмовляли з ними, казали їм, що ще трохи й все зміниться. Не може бути інакше.

Ми намагалися спілкуватись про приємне, аби не згадувати моменти, через які хочеться забути все життя й народитися знову, аби тільки в мирі.

Розмовляючи з ними, боялися пригадувати розбиті машини, що прямували до нас з Маріуполя, знесилених людей, які пішки діставалися до нашого міста з напівзруйнованої фортеці. Звідти до нас приїжджали й знайомі з переляканими дітьми, які плакали від здивування, коли спостерігали в Бердянську будинки та машини з цілим склом.

Після перших тижнів повномасштабної війни, нам уже не було так страшно, що над нами пролітають ракети, повз їдуть бронетранспортери. Лячно було, коли не мали доступу до новин, не розуміли, що відбувається там, далеко, чи відбили Київ, Харків.

Натомість частіше зʼявлялися новини про те, як когось із наших  знайомих забрали на підвал, та інформація про інших бердянців, яких катували, бо ті були проукраїнськи налаштовані. А потім я пам'ятаю той тремор в руках мами, коли нам телефонували й кричали в слухавку віддавати дитину в російську школу, бо інакше батьків відправлять туди, де погано, бо боляче.

Ми з родиною виїхали з Бердянська в кінці літа 2022, залишивши квартиру та мрії про безхмарне майбутнє. Сьогодні я за кордоном, але думками щодня в рідному місті.

Усі знають, що новий етап в житті — це про ментальне перезавантаження й незаплямований аркуш життя. Двадцять четвертого лютого я зрозуміла, що  в житті не завжди все райдужно. Ця дата змінила моє життя на сто вісімдесят градусів. Якщо це і був новий аркуш, то точно чорний. Війна робить людину сміливим і сильним, от тільки ламаючи її. Вона може лишити тебе живим, але перерубати кожну кісточку в тілі або струну в душі.

Війна ніколи не залишає вибору: “Ти або є, або тебе немає. Ти або борешся за жагу до життя, або жага перетворюється на чорну діру й повноцінно засмоктує тебе, не лишаючи геть нічого”.

Як змінилося моє життя? Точно здатна сказати, що змінилися бажання.  Тепер я хочу бути здатною залізти в думки людини, але не для того, щоб зрозуміти, що має вона про мене на думці. Мрію прокрадатися в мозок людини, аби розуміти, що спонукає її спричиняти жахіття у світі.

Знайти відповіді, як можна взяти й в один момент, одягнувши маску впевненості, забирати віру й ламати душі та життя інших; як можливо витирати ноги об чужі ворота, шукаючи не своїй землі власної радості.

Та, мабуть, відповіді на мої питання, якщо й знайдуться, будуть ніяк не людські, а тваринні. Адже я впевнена: справжня людина не може позбавляти життя іншу.