Дудля Дарина, учениця 10 класу Андріївського різнопрофільного закладу загальної середньої освіти Андріївської селищної ради Бердянського району Запорізької області
Вчитель, що надихнув на написання есе - Страшко Анжела Юріївна
Війна. Моя історія
До…
Мир. Сонячні ранки. Щасливі батьки. Безтурботні друзі. Усміхнені обличчя навколо. Смачні сусідчині пироги. Веселі дискотеки. Спортивні змагання, інтелектуальні конкурси, цікаві вечори у школі. Захопливі подорожі… ЩАСТЯ!
Після… Війна!!! Захмарилося небо. Осиротіла школа. Зникли усміхнені смайлики у повідомленнях друзів. А мій дім… У ньому оселилися нервова напруга, відчай, тривога і страх. Вони усюди: у маминих думках, у бабусиних очах, у татовому передчасно посивілому волоссі…
Учора заїхала перша колона окупантів. Колесами і гусеницями військової техніки вони шрамували груди мого рідного селища. Псували новенькі дороги, квітники – а в андріїців боліли серця. Найсміливіші чоловіки і жінки спробували зупинити ворога, але…
Були й ті, хто готував хліб-сіль і біг попереду, щоб «виплазувати» собі «місце під сонцем». БЛАЗНІ!!!
Як бути? Що далі? Усі ми вже чули про Бучу та Ірпінь, ми знаємо про Маріуполь і про Харків… Мені лише п’ятнадцять. Мама дуже хвилювалася, адже невідомо, як поводитимуться орки. А вночі ми почули перші постріли. Це жах!!! Зранку ледве зібрали себе докупи. Треба приймати якесь рішення.
Поряд сидить моя бабуся, яка нещодавно хворіла на COVID. Ще зовсім кволою після недуги старечою рукою вона підносить до рота пігулку. Її вуста тремтять так сильно, що бідолашна не може попити води: зуби цокотять об склянку.
Дідусь ще в лікарні з інсультом. Тато! Мій любий татусь! За кілька днів він зовсім посивів. А мама… Мама – вчителька. У неї учні, колектив, обов’язки і ми – дві доньки! Треба їхати! Так вирішила наша сімейна рада. Але евакуюємося лише ми з мамою, а татко залишається з бабусею, доки не одужає дідусь. А там… час покаже.
Зупиняю свій погляд на матусі. Рідненька! Мені її шкода найбільше. Я лише можу здогадуватися, що вона зараз відчуває.
Її любляче гаряче серце війна розколола навпіл: одна частинка – це я, моє навчання у школі, моя безпека, це моя старша сестра, яка зараз знаходиться у прифронтовому місті, що постійно потерпає від ворожих ракет-вбивць. Треба їхати, мчатися, летіти… Розправити свої крила турботи над нами, щоб захистити, підтримати, вберегти, заспокоїти.
Мама впевнена: вона це зможе, принаймні зробить усе можливе для нас.
А інша половинка – це тато, її чоловік, її ладо… Це ж він дарував їй оберемки квітів, ніжно цілував, допомагав із нами, маленькими; це ж він був поруч, коли мама важко хворіла, коли в її очах з’явилися безнадія і байдужість. Він і тепер піклується про неї. Та клята війна їх хоче розлучити.
Може, ненадовго, а може… А мамині старенькі батьки? Чи побачить вона їх ще?
Речі зібрані, телефони перевірені… Останні хвилини вдома. Сідаю за свій робочий стіл, проводжу по ньому рукою. БІЛЬ! Потім підходжу до ліжка і гладжу м’якеньке рожеве простирадло, беру на руки і міцно притискаю до грудей Мурчика, який безтурботно деренчить у своїй лежанці. БІЛЬ! Очима воджу по стінах. На них – фото, моя історія, моє «до», моє дитинство!
БІЛЬ! Тугий нервовий клубок застрягає у горлі, але я не плачу: не хочу ще більше засмучувати рідних.
Дивлюся навколо і усвідомлюю, що відтепер усе по-іншому. Іншими будуть найрідніші мені люди, іншими будуть друзі, однолітки, іншою, напевно, стане і сусідка – тітка Наталка – і, можливо, іншими будуть навіть її смачнющі пироги, бо тепер вони матимуть присмак розлуки, горя, біди. Присмак війни!
Іншою вже буду і я! Протягом п’ятнадцяти років я вчилася радіти життю, бачити в усьому красиве, помічати добро і примножувати його, любити свою країну, рідну землю, вчилася співчувати людям, допомагати їм…
І лише за одну мить навчилася ненавидіти! Я ненавиджу усім серцем війну і тих, хто її приніс на нашу землю, ненавиджу тих, хто скеровує ракети на лікарні, школи, дитячі садочки…
Ненавиджу тих, хто вбиває, хто знущається, хто калічить, розлучає…
Ми їдемо. Я дивлюся у вікно – і серце стискається у грудях, а в думках крутяться слова пісні: «Де б я не був, не забуду дім». Так, я не забуду свій дім, я повернуся у рідне селище обов’язково – ученицею або ж студенткою, чи вже кваліфікованим спеціалістом.
Повернуся, щоб доторкнутися до рідних стін, щоб стати на оксамитову травичку біля порогу, щоб обійняти близьких і знайомих, щоб попліткувати із подругами…
А поки що попереду у нас із мамою важка дорога. Попереду важкий і тернистий шлях і у моєї країни. Та:
Переможем, не сумнівайтеся!
Переможем, і не здавайтеся!
Україна – міцна держава!
Слава Україні! Героям слава!
