Нас тут дуже сильно бомбили, і мене син забрав до себе. Він недалеко жив. Я попросила сусіда, і він мене відвіз. По дорозі все було спокійно. Я місяць побула в сина і повернулася додому, а він поїхав у Київ.

У нас усе є: і їжа, і вода. Було таке, що сиділи без світла, але зараз усе добре. Мабуть, найгірше – це страх. Як десь щось стріляє, я тікаю в хату. На вулиці не сиджу і з хати не виглядаю.

Хочеться, щоб усе було, як раніше. Щоб не було війни, щоб ми з усіма спілкувалися. А зараз усі роз’їхалися, і я з ким не спілкуюся.