До цього було навіть не думала що таке може статися в Україні що так буде дити тяжко, 

Я з села Дудчани Херсонської області, є родина. Життя було дуже навіть гарним та чудовим, але до нас прийшли звільнювати. От, звільнили: залишилися ми без хати. У нас розбитий дім, сім’я - хто де, всі пороз’їжджалися.

24 лютого прокинулися від вибухів, було дуже страшно. У мене ще дитина маленька, я переживала і за дитину, і за чоловіка, і за маму - за всіх.

Ми думали, що в нас нього не буде, і залишилися в селі. Три тижні сиділи в підвалі: дитина, я, мама та чоловік. Дуже страшно було. Бачили орків. 

В нас тут такі дівчати ризиковані - їздили у Берислав, скуплялися. Ми давали кошти, а вони там все купували. Мені і кошти висилали родичі, які були в Україні, так що їжа та вода - все було. Тільки дуже боялися, щоб нас не чіпали, та щоб скоріше все минулося.

Виходили через дамбу пішки. Окупанти були в селі, але дав бог, то нас випускали. Я йшла з дитиною по трасі, там стояли БТРи, все розбито, і на нашій стороні, виходить, орки, а на другу сторону - наші українці. Ми як йшли, в мене прямо ноги підкошувало, і думки були, щоб хоч ніхто не стрельнув. Як дійшли і я побачила прапор України, то зовсім інший настрій з’явився, і навіть дихати легше, дуже були раді.

Ми в Кривий Ріг вибиралися, бо у нас там родичі. Побули у них пару днів, і винайняли квартиру. Зараз ми з чоловіком повернулися. У мами, дякувати богу, вцілілий будинок, трішки господарства залишилось, яке вижило. Так і живемо потихеньку.

На початку, як вийшли з окупації, то приймали заспокійливі ліки. Ну, зараз вже нормально, вже прийшло в звичку: стріляють – то й стріляють, немає такого нервового.

Хочу, щоб всі повернулися живі та здорові до своїх родин, до своїх домівок. Дасть бог - і в мене з чоловіком буде домівка, побудуємо ще краще, ніж була.