Мій чоловік помер п’ять років назад. Ми жили в Григорівці, не виїжджали. І я, і двоє синів були тут. У нас тут важкі бої йшли в Кам’янці, дуже багато поранених хлопці вбитих та безвісти зниклих.

У мене сарай завалило, як сама залишилась жива - не знаю. Ну, пережила. Були в мене солдати наші, дванадцять хлопців, мінометники. Молодці такі - я їм  вдячна, і кормила їх.  

Нам все чути, до нас трішки не дістають - тут 12 кілометрів. Дочани, Качкарівка, Милове - там дуже б’ють і зараз. Дуже б’ють і дуже важко, я не можу слухати.

Зараз ані телевізор, ні радіо не працюють, та бог з ним, аби тільки наші хлопці перемогли. Били так, що ми ховалися і за плитами, та де ми тільки не ховалися. Ми виїжджали в Широке, я і невістка та онука, а два сини були тут, то так били що не дай бог.

Нам допомагають люди звідусіль, дуже допомагають. І лікарі їздять з Кривого Рогу, спасибі.

Мені вже 71 рік, я за себе вже менше переживаю, більше за онуків та правнуків. Як же так можна вбивати мирних людей? Дуже тяжко, але я справляюся - в мене поруч діти, онуки, всі дуже хороші, й мені від цього легше, що вони поруч. Якби всі наші солдати були живі! Обіцяли, що як кінчиться війна, прийдуть. Господи, як би вижили всі! Я дуже богу молюся, щоб їх всіх зберіг, а ворогів щоб покарав.