Моя родина – це я та мої бездомні тварини, яких я назбирала і тепер опікуюся ними. Я на пенсії вже дуже давно, понад 20 років. Нікуди не виїжджала, навіть думки не було такої. Із 1990 року я мешкаю тут у будинку, який купила. Займаюся сільським господарством на пенсії. 

Бабахнуло по нашому місту 24 лютого о пів на п’яту ранку. Я відразу прокинулася і подумала, що почалося. А зараз ми вже звикли. Гупають - і гупають. А куди подінешся? Терпимо. 

Шокувало і шокує те, як усі люди змінилися і показали, хто є хто. До війни були одні, а після 24 лютого поміняли свої обличчя. 

Мені не звикати до труднощів. Я все життя борсалася, сама на себе сподівалася і виживала. Труднощі – те, що мої прийомні «діти» чотирилапі хворіють, і потрібно їх лікувати. 

На початку війни, коли почалися тривоги, я місяці три нікуди не виходила. У мене був запас продуктів, і я на них виживала. Бувало, вийду з дому – тривога, і я повертаюсь. А потім зрозуміла, що від тривоги і ракет нікуди не заховаєшся. Звикла. Тепер сирена виє, а я все одно йду, куди мені треба. 

З ліками не було проблем. Та й із продуктами теж. У нас не зачинялися торгові точки. Поряд із нами є ринок, і транспорт ходив. А зараз, слава Богу, стає все краще: відчиняються магазини і аптеки, транспорт потихеньку додається. У мене свій город, я на ньому вирощую продукти. 

Я коли чую історії про загиблих, то плачу. А взагалі не показую своїх емоцій нікому. Несправедливість мене виводить із рівноваги та шокує. Я походжу з такого роду, який знав усе: і голод, і розкуркулення. Мало хто мене зараз зрозуміє. Я і прийоми ФСБ на собі відчула. Зараз мені вже 71 рік. Я знаю, що при владі в Росії - страшні люди. Мені здається, що це все швидко не закінчиться.