Кізляр Марія, 11 клас, Хмельницький приватний ліцей «Мої обрії»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Королевська Ольга Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

У перший день війни мій ранок почався так само неочікувано, як і для всіх українців. Мене розбудила мама, зі словами: -Почалась війна!

Я швидко встала, побігла мити голову та збирати валізу, бо ніхто не знав, чи поїдемо ми кудись. Всі були налякані, та ніхто не знав, що робити.

Новини сипалися одна за одною, і кожне повідомлення викликало ще більше запитань: куди їхати, чи встигнемо, що буде з нашою домівкою?

Півтора місяця з нами жили моя сестра, її чоловік та діти. Було некомфортно та тісно, але іншого виходу не було, бо всі були налякані. Думки про майбутнє розчинялися у страху перед невідомим. Але поступово цей страх змінився на інше відчуття – відчуття рішучості.

У нас не було вибору, окрім як жити далі, незважаючи на те, що коїлося навколо.

Ми звикли до нового ритму життя. Перші тижні були сповнені хаосу та паніки, але тепер ми зрозуміли, що потрібно адаптуватися. Життя продовжувалося, хоч і за іншими правилами. Кожен день починався з перевірки новин.

Але поступово цей хаос ставав частиною нашого нового нормального життя.

Сотий день війни. Ми вже навчилися співіснувати з тривогою. Ми знову почали планувати майбутнє, хоча воно залишалося невизначеним. Страх перед невідомим поступово витіснявся рішучістю. Ми почали знаходити підтримку одне в одного.

Війна згуртувала нас усіх, зробила нас сильнішими, хоча й ціною постійної напруги та втрат.

Двохсотий день війни. Ми навчилися жити у війні, хоч як би це не звучало. Вже не було того страху, який стискав серце в перші дні. Натомість з’явилося розуміння, що наше життя продовжується навіть у таких умовах. Ми навчилися цінувати кожен мирний день, кожен спокійний вечір. Це не було звиканням до війни, це було пристосуванням до життя.

Кожен ранок починався з подяки за те, що ми ще раз прокинулися під мирним небом, хоча й не завжди це небо було тихим.

Я навчилася бути вдячною за прості речі: за тихий ранок, за посмішки рідних, за можливість бути разом, навіть якщо доводиться ділити цей невеликий простір з іншими.

Моя історія - це історія всіх нас, тих, хто пройшов через ці страшні дні. Ми навчилися не просто виживати, а й боротися за своє майбутнє, за нашу свободу. І, попри все, я знаю, що ми переможемо.

Наші серця стали сильнішими, і навіть після тисячі днів війни ми збережемо надію та віру в те, що одного дня мир повернеться в наші домівки.