Марченко Ангеліна, 15 років, Харківська загальноосвітня школа I – III ступенів № 167, м. Харків

Есе "День, коли почалась війна"

Попова Паша Андріївна – людина, якою пишається наша сім’я. Багато разів я чула її ім’я ще змалечку, але ніколи не чула про самі події на війні. Не так давно я поцікавилась, і від цієї розповіді я затамувала подих.

Все почалася з її юності. Паша була однією з найкрасивіших дівчат на селі. Її блакитні очі, ніби два лісових темних озерця в обрамлені густих вій, як очерет, зачаровували всіх хлопців. Густе чорне волосся було неабиякої краси. Паша була дуже впертою, розумною, але водночас лагідною і ввічливою дівчиною. На той час вона зустрічалася з парубком, який цінував та любив її. Багато часу вони проводили разом, гуляли у яблуневому саду біля дому та разом пасли гусей. Вони й думки не мали, що 1939-й рік буде фатальним для них. Парубка Павлусі призвали на фронт, і дівчина, не довго думаючи, зробила перші кроки на зустріч війні.

Батьки були вражені цією новиною, але ж зробити нічого не могли, бо Паша, як вже мовилося, була дуже вперта. Минали тижні, місяці. За цей час навіть на війні дівчина з юнаком разом захищала свою країну. Павлуся писала листи батькам. Один із таких листів знаходиться в Балаклійському районному краєзнавчому музеї, його знайшли в одязі дівчини. Одного дня, коли воєнні дії трохи припинилися, скривавлені поля були тихими, повітря – ніби до тієї самої війни, був обстріл з боку німців.

У той час, коли нічого підозрілого не було, Павлуся з парубком та воєнні друзі сиділи в будинку та їли зелені яблука. Потім всі пішли на вулицю, крім Павлусі. І тут через декілька годин почався наступ, що був останній для дівчини. Коли юнак зайшов до хати, він побачив стіл, на якому лежало надкушене яблуко, лист і його дівчина. Не повіривши своїм очам, юнак почав будити Павлушу, але все було дарма. Її безжалісно вбили. Хлопець дописав листа батькам дівчини. Він був з нею, коли її захоронили у Братській могилі.

Це історія моєї прабабусі навіює спогади про покоління мого роду.

І ось настав квітень 2014 року. Я зрозуміла, що війна це не лише історія наших пращурів, а великий жах, який коїться сьогодні. Розповідь мого дядька шокувала мене. Я зрозуміла, що треба по-справжньому цінувати життя.

Пам’ятаю, як дядько мені розповів про свої замітки на полях війни.

«Вночі не спалося, лежали у наметі. Ті ж самі, але більш схвильовані, а потім крик: «Гради»! і тут почалося навколо нас, усе горіло. Здалося, ніби ми попали в пекло, тіні і  силуети солдат нагадували духів. Було не просто страшно. Тіло охопив жах, оціпеніння, здавалося, що ми лежимо тут вже цілу вічність».

Після цієї розповіді моє лице стало блідим, а по тілу пробігли мурашки. Вірю, мир у Луганську все-таки настане.

Я не бачила війни, горе жителів і солдат, але знаю – це найстрашніше, що може бути на цьому світі.