Коноз Аліна, 17 років

Переможниця конкурсу есе 2025, 1 місце

Сумський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №21 Сумської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Охріменко Наталія Вікторівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Найбільш гучні слова, які я коли-небудь чула, були сказані без голосу. Вони долинали до мене крізь холодні стіни вокзалу, пронизливий звук сирени та гудки потягів. Ці слова повністю змінили моє розуміння активізму та життя в цілому…

До 24 лютого я жила у світі гучних заяв та палких промов. Долучалася до мітингів, підписувала петиції,  не могла пройти повз несправедливість мовчки. Активні обговорення були буденністю, а соцмережі  –  майданчиком для боротьби. Я щиро вірила: якщо кричати достатньо голосно, світ обов'язково почує й зміниться.

Моя енергія била потужним джерелом, слова лилися водоспадом. Була переконана, що саме такою є  справжня допомога,  коли тебе видно й чути.

Увечері, 23 лютого,  я готувалася до презентації плану проведення толок. Раптом мама зайшла до кімнати: крізь маску спокою в її очах пробивалися тривога та страх. Тихим стурбованим голосом вона промовила: «У новинах рекомендують зібрати тривожну валізу…Схоже небезпека наближається». Тоді я не могла в це повірити. Думки були лише про те, що це чийсь невдалий жарт, або сумна сцена з фільму, яка швидко закінчиться. Проте вранці 24-го світ розколовся навпіл…

Вокзал. Київ. Налякані обличчя. Страх в очах. Люди метушилися з валізами, дітьми, домашніми тваринами  –  кожен намагався потрапити в наступний потяг, який мав відвезти подалі від звуків вибухів, що наближалися.

Я тримала рюкзак з найнеобхіднішим та телефон, у якому періодично переглядала новини з думкою: «Що буде далі?» Звичне бажання щось організувати, когось заспокоїти, узяти контроль над ситуацією починало знову битися в грудях, але в такій ситуації мої вміння, здавалося, не мали сенсу. Проте все одно вирішила озирнутися навколо… Я побачила її біля четвертої платформи. Молода жінка, років двадцяти, сиділа на підлозі, притиснувши до себе немовля. Її очі були широко розплющені, вираз обличчя – наче вона хотіла щось сказати, але я не чула жодного звуку. Повз неї проходили інші люди, але ніхто не зважав на цю тиху фігуру серед загального галасу.

Я підійшла ближче й зрозуміла: ця жінка не мовчала. Вона кричала так голосно, як ніхто в моєму житті, але її крик не мав звуку.

Він був у кожній зморшці на обличчі, тремтінні рук, у тому, як вона гойдала дитину. У її очах можна було прочитати сотні невимовлених слів: «Допоможіть», «Я не знаю, що робити», «Боюся». Уперше в житті я зрозуміла, що  слова можуть бути зайвими. Сіла поруч, не кажучи нічого. Простягнула їй пляшку води зі свого рюкзака. Дівчина взяла її тремтячими руками та вдячно кивнула. Потім я витягла їжу, яку мама спакувала мені на дорогу, та запропонувала жінці. Вона покивала головою, намагаючись щось сказати, але звуки так і не з'явилися. Ми сиділи так майже годину. Лунали різні оголошення, люди бігали з криками та плачем, але між нами панувала особлива тиша.

Дивлячись на цю жінку, я побачила новий вид активізму - той, який не потребує слів, плакатів чи хештегів.

Коли на платформу нарешті прибув потяг, покликала тата. Ми допомогли цій жінці встати та віднести речі. На клаптику паперу, який був у моєму рюкзаці, написала свій номер з підписом: «Якщо потрібна тиха допомога». Коли потяг почав рухатися, вона тихим, тремтячим голосом змогла промовити лише одне слово: «Дякую». Однак я почула набагато більше, усе те, що дівчина хотіла сказати, але не могла. У її очах був цілий океан вдячності, надії та людської доброти.

Повернувшись додому через кілька місяців, я змінила свій підхід до активізму. Так, усе ще долучаюсь до акції та підписую петиції, але тепер знаю: справжня зміна часто відбувається в тиші.

Разом з однодумцями ми створили групу "Тихі ангели", мета якої  – допомагати тим, хто не може попросити про допомогу голосно. Одиноким пенсіонерам, які соромляться визнати, що не мають грошей на ліки, переселенцям, які бояться бути тягарем, підліткам, які не знають, як розповісти про свої проблеми батькам. Я зрозуміла, що справжня сила часто працює без звуку. Як серце, яке б’ється тихо–тихо, але без нього неможливе життя. Як корені дерева, які завжди непомітні, але тримають велетенський стовбур та гілля. Тепер, коли на обговоренні мене запитали про мир, я не говорю лише про відсутність війни.

Мир –  це коли кожен може почути тишу навколо себе й зрозуміти, про що вона кричить; коли твоя допомога не потребує аплодисментів, лише погляду вдячності.

Добро - це непомітна річ,

Однак без меж таки важлива.

У дрібницях схована, вона

У серці залишає силу.

Не потребує слів гучних,

Визнання, слави не шукає,

Живе у щирості та простоті

І кожному допомагає

Той, хто знає справжню істину життя!

Вона – проста…

Усмішка, людяність, турбота,

«будь ласка», тиша, допомога –

Оце є щастя!

Слухайте тишу навколо вас! Можливо, там хтось кричить без звуку, і саме ваша мовчазна турбота може стати найгучнішими словами в їхньому житті.